Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Виктория Илларионовна Угрюмова родилась 4 мая 1967 года в Киеве. Образование — высшее гуманитарное. С 1984 по 1991 годы работала зам. начальника отдела кадров Киевского государственного института культуры. В 1991-1995 годах руководила экологической группой. Автор фэнтезийного цикла о Кахатанне — богине Истины, романов «Мужчины ее мечты», «Двойник для Шута», «Дракон Третьего рейха».
отрывок из произведения:
...Той домовичок мешкав неподалiк Контрактової площi, у дворi праворуч, на горищi одного з напiвзруйнованих будиночкiв, що їх поставили на капiтальний ремонт та так i кинули чи за непотрiбнiстю, чи з вiдсутнiсті грошей. Як ведеться, мешканцiв вiдселили давно, i тепер будинок тихо вмирав без тепла, яким його зiгрiвають людськi душi — незалежно вiд того, усвiдомлюють це самi люди чи нi.
Стареньких тут було всього п'ять-шiсть, не бiльше, та й тi у минулому комсомольськi активiсти, що не вiрили анi в Бога, анi в чорта, — а хоча б i повiрили на прикінці життя, то все одно не розумiлися на традиціях, що залишили батьки i дiди. Це вже не така i дивина, скорiше дивина, як навпаки, i я розповiдаю про це тiльки аби пояснити, чого це раптом домовичок залишився сам-однiсiнький у порожньому житлi.
Оцi клятi правила, не ним та не його попередниками вигаданi, не дозволяють духовi кидати насиджене мiсце та перебиратися до iншого без спецiального запрошення. А воно має виглядати так: у саму нiч як рушати до нової квартири чи будинка, господарі ставлять черевик чи каструльку, або вже горщик якийсь — звичайно з кришкою — i кажуть лагiдно: «Дiдусь-домовик, ось тобi сани, поїхали з нами». А рано-вранцi забирають той «тарантас» з собою — i не дивитись усередину, заборонено!
Але нiхто iз сорока трьох мешканцiв сiмнадцятого нумеру про це правило не знав, або знав та забув, або не забув та все одно не вiрив у цi казочки, i зiбравшись, всi вони вiд'їхали, кожен до своєї окремої квартири — де нiколи не буває гарячої води, та й з холодною не так щоб дуже; де чутно, що шепоче сусiд з другого поверху парадного лiворуч — сусiдцi, котра живе поверхом вище; i де лiфт, якщо вiн раптом працює, заважає всiм спати настирним виттям. А головне — на вiдмiну вiд набридлих, остобiсiлих комуналок, в яких всi про всiх все знали i жили купою, — мешканцi отримали кожен свою власну самотнiсть.
Щоправда, спочатку вони про неї мрiяли, i тому кiлька мiсяцiв будуть насолоджуватися тим, що не треба нiтатися, нi в кого питати, можна чи нi смалити на кухнi, займати чергу до ванної кiмнати i все таке iнше. Але мине невеличкий час, и задоволенiсть зникне — а самотнiсть виповзе обережненько iз самого дальнього кутку та спитає: «Ну, як вам ваше щастя?» I тiльки тодi вони здогадаються, що щастя залишилось десь там, у полишенiй оселi, i що щось вони загубили в нiй у вирi клопоту — але нi в кого не виникне думки повернутися та пошукати, поспитати. I самотнiсть заповнить врештi-решт їх до жаху схожi одна на одну сiрi, вологi та мерзлi оселi.
Щоб вам було вiдомо — виганяти ганчiркою самотнiсть, поганi думки та всiлякi нещастя, що їх накликають невгамовнi привиди самогубцiв, це саме справа домовичкiв.
Залишившись безробiтним, домовичок, якого звали, як менi вiдомо, Пафнутiєм, дещо розгубився. На нього невблаганно наступало нове життя, в якому вiн анiчогiсiнько не розумiв. З вiдкриттям на Подолi одного з нових банкiв жадiбнi до золота та срiбла гноми почали було переселятися на Контрактову та околицi, i не обiйшли, звичайно, увагою порожнiй будинок Пафнутiя. Але тiльки-но розташувалися та зробили спробний пiдкiп до будiвлi банку, як з'ясувалося, що анi золотом, анi такими милими гномському серцю смарагдами, анi навiть срiблом чи то справжнiми грошима там i близько не пахло – лише лежали купами якiсь папiрцi, але якщо вони й влаштовували людей, то для гномiв це було як гострий нiж у серце, i тому вони швидко виїхали, залишивши зiтхаючого домовичка на самоті. До того ж гноми, якi i в кращi хвилини свого життя не вiдрiзнялись янгольским характером, лаялись так, що гуркотiло десь на Поштовiй, i потяг на станції метро ледве не зiйшов з рельс...