Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Борис Васильевич Зубков родился в 1923 году в Москве. Окончил институт с дипломом инженера-электрика, работал журналистом, заведующим отделом техники в редакции научно-популярного журнала «Знание — сила». Кроме фантастики, писал также научно-художественную и научно-популярную литературу на темы изобретательства, рационализаторства, технического творчества, металлообработки и сельского хозяйства.
Основную часть произведений в жанре научной фантастики Борис Зубков создал в 1960-е годы в соавторстве с Евгением Муслиным. Их многочисленные рассказы-памфлеты, разоблачающие использование науки, изобретений и открытий в буржуазном обществе, очень быстро вывели их в лидеры советской сатирической фантастики. Внешне темы этих рассказов очень разнообразны, но по существу в каждом из них задавался один и тот же вопрос: что несёт человечеству прогресс техники — великое счастье или великие беды? В творчестве соавторов выделяется рассказ «Непрочный, непрочный, непрочный мир...», где описано потребительское общество близкого будущего, в котором запрещено изготавливать прочные, надежные вещи — что заставляет жителей этой своеобразной антиутопии покупать во всё возрастающем темпе.
Почти всё совместное творчество Зубкова и Муслина вошло в сборник «Самозванец Стамп».
отрывок из произведения:
— ...Ради бога, гляньте, чи не йде по лiвiй алеї чоловiк у синьому плащi? У вас молодi очi, ви бачите далеко. Та не так, чорт забирай, не озирайтесь! Я навчу вас, як треба дивитись. Розглядайте хмари, дивiться вгору i повертайте, повiльно повертайте голову... Тепер один погляд, лише один, i навскоси... Ось так.
— Алея порожня.
— Отже, я можу двадцять хвилин передихнути. Я добре навчився слiдкувати за тим, що вiдбувається у мене за спиною. Тисячi засобiв. Годяться вiтриннi шибки, дзеркала перукарень, навiть полiрованi дверi. Особливо зручнi вiкна у вагонах пiдземки... Що я базiкаю. Не звертайте на мене уваги. Я просто хворий, так, хворий... Дивiться, дивiться. Чи нема поблизу полiцая з маленькими рудими вусиками?
— Ви боїтесь полiцаїв?
— Не всiх. Тiльки того, що з рудими вусиками. Вiн також один з тих. Що там чорнiє?.. Куди ви дивитесь... Он там, мiж двома кущами.
— Це всього-на-всього грати парку.
— Чи не стоїть за ними автомобiль?
— Якщо вас дiйсно переслiдують, то чи не краще залишати машину за рогом, а не виставляти її напоказ.
— Ви дитя. Так зручнiше стрiляти.
— Розумiю. У вас в кишенях увесь наявний золотий запас Нацiонального банку? У зливках чи монетами?
— Поганий жарт. А тепер iдiть, iдiть. Геть!
— А давно ви купили цю лавку, сеньйоре? Чому ви не повiсили на нiй плакат «Приватна пристань»?
— Якщо ви хочете пiдсмажитись на багаттi, розпаленому для iншого, лишайтесь.
— Я непогано боксую, i моя вага двiстi фунтiв. Я лишаюсь.
— Дякую. Очевидно, ваша шляхетнiсть простягається так далеко, що ви навiть не вимагаєте вiд мене нiяких пояснень?
— Мало тримати в руках пляшку, сеньйоре, треба ще її вiдкоркувати. Хоч про дещо довiдатись не завадило б...
— Кажуть, чорт, що набув досвiду, лiпший вiд недосвiдченого ангела. Те, що я на вас виллю, мiй юний друже, перетворить вас на дюжину чортiв. Чи не розлучитись нам, поки не пiзно?
— Сеньйоре, ви остерiгаєтесь чоловiка у синьому плащi? Вiн тут. Ховається за каштанами, що ростуть на тому березi ставка.
— Вони вимучили мене.
— Йдiть лiворуч, до виходу. Швидко! Я буду весь час позаду...
— ...Тепер ми спустимось по Руа-де-Прата в гавань.
— Я дав би перевагу провулкам.
— Руа-де-Прата схожа на базар. У натовпi легко загубитись. А не доходячи до гаванi два квартали, звернемо в провулок. Якщо вам так до вподоби провулки...
Вони йшли повз магазини, що нестерпно блищали дзеркальним склом, повз кафетерiї, що намагалися сховатись у рiдку тiнь пальм та олеандрiв. I хоч подув з моря бриз i провiтрив вулицю, спека спопеляла. На перехрестях, вiдкритих сонцю, полiцаї-регулювальники обливались потом у своїх мундирах з товстого сiрого сукна. Чистильники взуття поховалися глибше пiд строкатi намети. Мiсто плавало в розтопленому маслi жовтої задухи. Лише двоє випадково знайомих не помiчали спеки...
— ...Ради бога, гляньте, чи не йде по лiвiй алеї чоловiк у синьому плащi? У вас молодi очi, ви бачите далеко. Та не так, чорт забирай, не озирайтесь! Я навчу вас, як треба дивитись. Розглядайте хмари, дивiться вгору i повертайте, повiльно повертайте голову... Тепер один погляд, лише один, i навскоси... Ось так.
