Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Геннадий Мартович Прашкевич родился 16 марта 1941 года в селе Пировское Енисейского района. Прозаик, поэт, переводчик, эссеист. Окончил Томский университет с дипломом геолога. Участвовал в различных геологических и палеонтологических экспедициях (Урал, Кузбасс, Горная Шория, Якутия, Дальний Восток, Камчатка), работал в лаборатории вулканологии Сахалинского комплексного НИИ, В 1990-х годах возглавил литературный журнал «Проза Сибири». Как писатель-фантаст Геннадий Прашкевич дебютировал в 1957 году рассказом «Остров Туманов». Сегодня он один из самых плодовитых и разносторонних авторов НФ, удачно работающий в различных ее жанрах и направлениях: детективная фантастика, социальная НФ, лирико-философская и сатирическая фантастика. Перу Г.Прашкевича принадлежат книги «Такое долгое возвращение» (1968), «Люди Огненного кольца» (1977), «Разворованное чудо» (1978), «Пять костров румбом» (1989), «Фальшивый подвиг» (1990), «Кот на дереве» (1991), «Великий Краббен» (2002). Большую популярность приобрел цикл «Записки промышленного шпиона» (1992), «Шпион против алхимиков» (1994). С не меньшим успехом он работает и в других областях: Г.Прашкевич — автор стихотворных книг (»Посвящения», 1992; «Спор с дьяволом», 1996), детективных и исторических произведений, очерков о поэтах и ученых, мемуаристики; перевел и издал книгу корейского поэта Ким Цын Сона и антологию болгарской лирики «Поэзия меридиана роз» (1982).
отрывок из произведения:
...Таких, як я, можна побачити в будь-якому недорогому барі Солсбері, Стокгольма, Парижа, Брюсселя, Лондона. Серед нас є французи, бельгійці, німці… За нами — минуле і великий досвід поводженйя з холодною та вогнепальною зброєю. Кажуть, у нас немає майбутнього. Це не так. Доки в газетах з’являються повідомлення про військові перевороти, доки існують спокійні і неспокійні колонії, ми потрібні тим, в чиїх інтересах здійснюються ці перевороти, і тим, кому належать ці колонії. Новоспечені диктатори чи спеціальні комітети постачають нас зброєю, і ми летимо в яку-небудь Гвінею, Мозамбік, Анголу. Наша робота — вбивати. Ми — солдати Іноземного легіону.
І до Конго я потрапив з легіоном.
Американський «Боїнг-707» належав бельгійській авіакомпанії «Сабена», а пілотували його англійські льотчики. Але мене це не цікавило. Чхати мені на те, хто і які літаки водить. Я летів працювати, а не розв’язувати ребуси. Тим більше що, займаючись моєю роботою, не слід знати більше, ніж належить.
Катанга…
Жалюгідна спекотна земля з термітниками, що стирчать, ніби дзоти, над мертвою сухою травою. Незвично високі, з товстими деревами на верхівках, то жовтогарячі, то мертвотно-сірі, то червоні, то фіолетові термітники громадяться один на одного і, як надовбні, тягнуться через усю Катангу — від озера Танганьїка до Родезії.
Племен у Катанзі не злічити. Я намагався колись дізнатися про них хоч що-небудь, та в голові, мов рядки незрозумілих і зловісних заклять, лишилися самі назви — лунда, чокве, лвена, санга, табва, бвіле, тембо, зела, нвенші, лемба… Були ще якісь, я їх не запам’ятав. Та й перелічені лишилися в пам’яті тільки тому, що з одними, зв’язаними з партизанами-сімбу, ми боролися, інших, що визнавали владу Моїза Чомбе, підтримували. Платив нам, ясна річ, Моїз Чомбе. На нього ми й працювали.
Боротися з партизанами-сімбу виявилося не так уже й складно: зброя у них була нікудишня, збереглась вона мало не з часів Стенлі і Лівінгстона. Окрім того, сімбу були дуже роздрібнені. Сімбу Пьєра Мулеле, сімбу Крістофа Гбеньє, сімбу Ніколаса Оленга, сімбу Гастона Суміала, врешті, просто сімбу… Їхня роздрібненість була нам на руку і допомагала брати великі призи — Моїз Чомбе платив за кожного мертвого сімбу, незалежно від того, належав він до загонів Гастона Суміала чи воював у лавах сімбу Крістофа Гбеньє… Були в нашій роботі й свої неприємності. Наприклад, отруєні стріли. Куля може зробити в тобі добрячу дірку і все-таки майже завжди лишає шанс вижити, а ось отруєні стріли діють напевне. Через це у нас і не було добрих почуттів до сімбу, хоча в принципі я, наприклад, не з тих, хто взагалі ставиться до чорних погано. Просто вважаю: роботу треба виконувати ретельно. Цього правила я дотримуюся з сорокових років, коли в Хорватії працював в одному з підрозділів СС. Німці надзвичайно акуратні працівники, і досвід, запозичений у них, придався мені в Конго, де я навчав новачків прибирати про всяк випадок першого-ліпшого чорного: адже на обличчі в нього не написано — ворог він тобі чи просто невдало обрав хвилину визирнути із хижі, щоб дізнатися, яка там над країною погода… Наш шеф, майор Мюллер, схвалює такі речі, і ми йому вірили — з 1939 року не було, здається, ще жодної війни, в якій би він не брав участь. І саме він, майор Мюллер, навчив нас насамперед ліквідовувати в зайнятих селах ковалів і знахарів, оскільки перші кували для сімбу наконечники стріл, а другі варили страшні отрути… Як бачите, робота не проста. І ми були від душі раді почути наказ майора Мюллера про перехід усією командою на патрулювання одного з найглухїших районів, зате і найспокійніших куточків Конго...
Були в нашій роботі й свої неприємності. Наприклад, отруєні стріли. Куля може зробити в тобі добрячу дірку і все-таки майже завжди лишає шанс вижити, а ось отруєні стріли діють напевне. Через це у нас і не було добрих почуттів до сімбу, хоча в принципі я, наприклад, не з тих, хто взагалі ставиться до чорних погано. Просто вважаю: роботу треба виконувати ретельно. Цього правила я дотримуюся з сорокових років, коли в Хорватії працював в одному з підрозділів СС. Німці надзвичайно акуратні працівники, і досвід, запозичений у них, придався мені в Конго, де я навчав новачків прибирати про всяк випадок першого-ліпшого чорного: адже на обличчі в нього не написано — ворог він тобі чи просто невдало обрав хвилину визирнути із хижі, щоб дізнатися, яка там над країною погода… Наш шеф, майор Мюллер, схвалює такі речі, і ми йому вірили — з 1939 року не було, здається, ще жодної війни, в якій би він не брав участь. І саме він, майор Мюллер, навчив нас насамперед ліквідовувати в зайнятих селах ковалів і знахарів, оскільки перші кували для сімбу наконечники стріл, а другі варили страшні отрути… Як бачите, робота не проста. І ми були від душі раді почути наказ майора Мюллера про перехід усією командою на патрулювання одного з найглухїших районів, зате і найспокійніших куточків Конго...