Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Радутный Радий Владимирович, украинский писатель, проживает в Киеве. Пишет на русском и украинском. Специализируется на фантастике с уклоном в философию с богоискательством и боевиках без всяких уклонов. Автор четырех книг, участник нескольких сборников и один из основателей журнала «УФО — Український Фантастичний Оглядач».
отрывок из произведения:
...Вони зустрiлися, вони просто не могли не зустрiтись. Це сталося на вокзалi. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамiр й одурiлi вiд спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.
Вiн — хлопець рокiв за двадцять, високий, м''''язистий, — стояв ближче до заскленого вiконечка. Вона — непримiтна з першого погляду бiлява дiвчина, гарненька, струнка, трохи молодша — на двое людей далi.
Iх познайомила муха — звичайна муха-зеленуха, що їх безлiч роїлось на вокзалi тим спекотливим червневим днем.
Ось така звичайнiсiнька муха сiла на рукав хлопця. Вiн недбало здмухнув її. Комаха перелетiла на дiвчину. Але й там на неi чекав такий самий прийом. Тодi вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дiвчину — лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дiвчина вiддячила тим самим.
I посмiхнулась, звабливо опустивши очi.
— Нам, здаеться, їхати одним потягом? — почула вона, вибравшись, нарештi, з черги.
Здаеться, так, — кивнула вона, ховаючи пом''''ятого квитка до сумочки.
— Тодi чому б нам не познайомитись? — з посмiшкою запитав хлопець. Я Юрiй. А...
— А я — Єлена! — теж посмiхнулась дiвчина. — А ви теж до кiнця?
— Нi, кiлометрiв на триста ближче. Але хiба я схожий на якусь поважну персону — дипломата або заммiнiстра?
— Нi, не дуже. А що? — трохи здивувалась дiвчина.
— Тодi чому ми на «Ви»?
— Ну... А й справдi!
І обое засмiялись. Справдi — нi вiк, нi легкий одяг, нi чудовий настрiй аж нiяк не сприяли й найменшiй офiцiйностi.
Вже через п''''ять хвилин вони вже мали цiлком достатню iнформацiю один про одного — як для перших хвилин знайомства, а ще через пiвгодини їхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю мiста, бо Єленi чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що рiчки, а хоча б якогось ставка.
Вони зайшли в гуртожиток iнституту, Юрiй перекинувся кiлькома словами з Сергiем, колишнiм однокурсником, Єлена швиденько одягла купальника, потiм їхали маленьким, неймовiрно стрибучим автобусом, i їх кидало, а Юрiй обережно притимував дiвчину за талiю, отримуючи сторожко-кокетливi погляди у вiдповiдь.
Вiн привiв Єлену пiд мiст, де невелика рiчка розливалась на пару кiлометрiв, воду була прозорою, теплою й лагiдною, а вiтер ледь ворушив нагрiте сонцем повiтря.
Людей було мало, води — багато, дiвчина жартома пробувала топити Юрiя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потiм знизу хапав Єлену за нiжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тiльки та встигала злякатись, потiм легко тримав її на поверхнi, вислуховував жартiвливi докори й знову робив те саме...