Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Автор цієї книжки, Леонід Олександрович Сапожников, народився 1937 року в Києві. Закінчив механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка і працює в одному з науково-дослідних інститутів столиці України.
Фах автора, можна сказати, визначив жанр, у якому він пише, — це науково-художня література. За кілька останніх років у видавництві «Веселка» вийшли друком його книжки: «Розповіді про кібернетику», «Терра інкогніта», «Курс — полюс».
отрывок из произведения:
...Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився гарно зав’язувати краватки, а вони вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора, а той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Щоправда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і невтомність — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували широкі зв’язки Шоу в ділових та наукових колах, які той уміло підтримував. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про нечуваний моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І знову-таки завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.
У професоровій вітальні зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого міністерства і ще з півдюжини обранців.
Шоу підсів до психолога:
— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?
— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтеся до мене. Якщо, звичайно, не боїтеся програти… — Гаразд, — погодився Боб, — але які умови?
— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам розповість… Кувиркот, молодцюватий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.
— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?» Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав від свого шефа.
— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції відчули в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її. Не фізично, ні, — морально. Машину наділяли образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний недотепа»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не мислять і ніколи не мислитимуть. На це здатні лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося тоді, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!...