Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Евгений Филимонов.Поэт, прозаик. Родился в 1940 г. По профессии архитектор. Публиковал фантастическую прозу с 1980-х гг. Стихи впервые опубликованы в антологии современных русских поэтов Украины «Дикое поле» (2000), затем в журнале «Крещатик», антологии «Освобожденный Улисс». Живет в Харькове.
отрывок из произведения:
...Це, врешті, стало усіх дратувати: здоровань років двадцяти чотирьох ходить і скімлить: «Увесь Барток, треба ж такому статись!» А наступного дня: «Де тепер знайдеш Брамса в хорошому виконанні?» Або іще гірше — почує по радіо цю симфонічну музику і ледь не в сльози: «Хіба в таких умовах щось послухаєш?» Воно й правда, грім гримить оглушливо, блискавки у небі шугають, а таке пілікання й комар заглушити може, не те що грім. А їх тут сила-силенна. Таку музику видають, що куди тій класиці. Нарешті за вечерею Самохвалов грюкнув долонею по столу:
— Цить уже, Олександре! Стрибати до стелі треба від удачі нашої, я досі не йму віри, що пройшли пороги і хоч би кого замочило! А що твоя музика під воду зіграла — сам винен. Хто на самісінький верх ящика свого поклав, щоб його, не приведи боже, не пошкодило? Отож-бо. Його й струснуло.
Правду каже начальник. Як зараз пам’ятаю: понесло нашу барку на бистрині. Самохвалов з Федором біля керма, решта — напоготові з жердинами. По стрижню пінна смуга, як фарватер, ми по смузі. Перший поріг пройшли, осіли м’яко, як у ліфті; ухнули в другий — буруни, водоверті… Тут нас і труснуло об підводний голяк. Ну, думаю собі, готуйся, Петре, в моржі. Аж ні, ще разів зо три черкнуло по залізних бортах і винесло на спокійну воду. Я аж заспіваз від радості — не заведено купатися в Сибіру за 65-ю широтою навіть улітку.
Дивлюся, а Сашко сам не свій, видерся нагору, на поклажу нашу, шукає щось, зазирає всюди. А його дискотеку, напевно, вже риби у бистрині обнюхують.
Словом, меломан Сашко, спеціаліст класний, але меломан. Часом це гірше, ніж алкоголізм: лежить чоловік в наушниках на розкладачці своїй, очі скляні, нічого не бачить, не чує, кайфує мовчки. Зачепити його в цю митьборонь боже! Федора одного разу трохи не приголомшив. Ці меломани як тільки не догоджають своїм органам слуху: і регулювання швидкості найтонше, і тонарми надчутливі, і стереофонія чи квадрофонія… Скрипкові справа, духові зліва… Дай їм волю, слухали б вони свою музику в чотири вуха, і то мало. Втонула — і бог з нею.
Не від хорошого життя понесло нас по Вілюю. Як відпрацювали шосту повністю, демонтували бурову і сидимо на тюках — вертольота дожидаємо. День чекаємо, другий… Нарешті відповідають Самохвалову з головної контори: 1 парк вертольотів кинуто на боротьбу з лісовою пожежею за Маликаєм. Коли впораються — невідомо. Запропонували почекати.
Та Самохвалов не з тих, хто чекати любить. Видивився біля берега на мілині невелику барку, понтон не понтон — металеву посудину водотоннажністю тонн на вісімдесят, поржавілу й продірявлену в кількох місцях. Хто її у верхів’я ріки затягнув — загадка. Самохвалов не ламав собі над цим голову, одразу узявся гарненько її оглядати. Законопатили ми її у двох місцях, перекантували гуртом і підігнали до стоянки. А там я вже дірки заварив, повантажилисьі гайда! Восьма — вище по ріці кілометрів за шістдесят, а що там пороги, Самохвалов не знав. Коли води достатньо, їх не видко, а цього року Вілюй добряче обмілів.
Восьмої дісталися надвечір. Розвантажуємось, ставимо палатку, місце для бурової шукаємо. За роботою нашому Сашкові начебто не до рапсодій. А як стали бурити, побут налагодили, розпакували бібліотеку, шахи, доміно — тут і він свою кеадрофонію дістав, умостився перед колонками і дивиться. Вірите, сидить, як над небіжчиком. Ящик відкрив — там у нього магнітні стрічки — усе збирався диски свої переписати, та при нашому мандрівному житті хіба вгадаєш, коли це зробити краще? Хлопці лише перезирнулись, а епідеміолог Дзюба трохи згодом сказав, що треба щось робити.
А чим тут зарадиш — сімсот кілометрів тайга, як у пісні співається, та й платівки свої він збирав усе свідоме життя, рідкісні, каже, були, унікальні. Працюємо ми собі на восьмій: зйомка, зразки грунту, гідрологія. Дзюба нишпорить рідколіссям, іксодових кліщів своїх вишукує, одне слово — комплексна пошукова партія за роботою...
...Це, врешті, стало усіх дратувати: здоровань років двадцяти чотирьох ходить і скімлить: «Увесь Барток, треба ж такому статись!» А наступного дня: «Де тепер знайдеш Брамса в хорошому виконанні?» Або іще гірше — почує по радіо цю симфонічну музику і ледь не в сльози: «Хіба в таких умовах щось послухаєш?» Воно й правда, грім гримить оглушливо, блискавки у небі шугають, а таке пілікання й комар заглушити може, не те що грім. А їх тут сила-силенна. Таку музику видають, що куди тій класиці. Нарешті за вечерею Самохвалов грюкнув долонею по столу:
