Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
На планете Эдина прибывших переселенцев встретил прекрасный новый мир. А затем произошла трагедия. Неизученное блуждающее поле «Циклоп» стало причиной полной стерилизации всех шестисот тысяч человек и всего животного мира Эдины. И тогда Николиан Джерри предложил построить комбинат клонирования. Но биоматериалом для него могли быть только вытяжки из незараженных «Циклопом» организмов, то есть экипажей земных кораблей...
отрывок из произведения:
...Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з’явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. «Я так люблю тебе, — казала Анель. — Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди». Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з «талановитим художником». Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:
— О, Віллі, ти так змужнів! Але, знаєш… Я не буду літати з тобою. Я була просто дівчиськом. У мене зараз така гарна робота… І ось познайомся — мій чоловік… Відтоді Віллі Джеррі про сім’ю більше ніколи не думав.
Проте на схилі років, передчуваючи хай ще й не швидкий, але, безумовно, невідворотний фінал, повернувшись із чергового польоту, він звернувся в Інститут генетики з проханням виростити йому сина. Потім замовив на Інканському комбінаті біокібера Бетсі й поселив її разом з малюком у місті Білозера. А сам знову літав. Маленький хлопчик бавився різноколірними камінцями, які батько привозив з далеких планет. Завжди поруч — біокібер Бетсі, турботлива й запопадлива.
— Цей камінець твій тато привіз із Центурії, Ніколь. Ось ти виростеш… — А коли він повернеться?
— Через три роки, Ніколь.
— А де моя мама?
— Ніколь, я не раз уже тобі розповідала: мислячі істоти з’являються на світ по-всякому — одних народжують мами, інших вирощують із клітин, третіх синтезують у бароретортах, це біокібери, ще інші монтуються як машини, це просто кібери… — Я це все знаю, Бетсі.
— То чого ж ти запитуєш?
— Чому мене не народила мама? У нас у класі в кожного є мами… І тільки я один із клітини… Чому?
— Твій тато — космодослідник. Він весь час літає десь далеко-далеко, і якби в тебе була мама, вона б дуже сумувала за ним.
— І я за ним дуже сумую. Я не пам’ятаю татового обличчя.
— А якби в тебе була мама, ви б сумували обоє. Було б двоє сумних людей. А дорослі сумують дуже сильно, не так, як діти. Тож, мабуть, твій тато вчинив правильно.
— А навіщо я йому потрібен? Літав би собі просто так.
Бетсі сміялася:
— Ось ти виростеш і зрозумієш, що кожному приємно лишати по собі нащадка. Ти колись усе зрозумієш. Батька Ніколіан майже не бачив. Його виховала Бетсі.
Політ на планету Едіна був останнім для Віллі Джеррі. Він помер через три місяці після повернення — упокорений життям і усвідомленням, що залишає по собі сина, розумного і беручкого до всього. На той час Ніколіан уже закінчував біофак Білозерського університету...
...Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з’явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. «Я так люблю тебе, — казала Анель. — Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди». Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з «талановитим художником». Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:
