Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Владимир Кириллович Винниченко (1880-1951), украинский писатель (писал на украинском и русском языках), политический деятель. Председатель Генерального секретариата Центральной Рады (февраль 1917 — январь 1918), председатель Украинской директории (ноябрь 1918 — февраль 1919). В 1919 эмигрировал, в 1920 вернулся, был назначен председателем СНК УССР, в том же году вновь эмигрировал. Повести, рассказы, очерки (1902-06) о крестьянской бедноте, провинциальном захолустье. Импрессионистические романы «Хочу!» (1916), «Записки курносого Мефистофеля» (1917) о «бывших» революционерах, проповедующих своеволие. Социально-фантастический роман «Солнечная машина» (1928), роман-антиутопия «Лепрозорий» (1938), политический роман «Слово за тобой, Сталин!» (1950). Пьесы. Дневники.
отрывок из произведения:
...Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знов собі поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м'яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і, нарешті, приїжджає туди, куди йому треба.
Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами.
Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя.
І от, уявіть ви собі: ця дівчина щоранку влітала до мене в кімнату, нашвидку струсювала мою руку, бризкала в усі кутки сміхом та словами, хапала мене за рукав і з такою хапливістю витягала на вулицю, ніби в тому будинку починалась пожежа.
А на вулиці мені був уже каюк. В хату я вертався тільки пізно ввечері; цілий же день, як поштальйон, заклопотано, задихане бігав з нею по канцеляріях, поліціях, тюрмах, губернаторах, прокурорах, поліцмейстерах. Чого? А я знаю? Хоч би, справді, десь говорив щось, або лаявся, або прохав, а то тільки стояв та слухав, як балакала вона.
Я не знаю, на що вона спиралась в такому поводженні зі мною: на те, що у неї над світлим лобом волосся лежало, якположна золотиста пшениця після бурі? Чи на те, що коли дивишся їй в очі, в її зеленкуваті чудові очі, то тобі іде холод з грудей у руки і ноги? Чи, може, на те, що у мене настав отой момент, коли чоловік сам собі дивується?..