Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Владимир Кириллович Винниченко (1880-1951), украинский писатель (писал на украинском и русском языках), политический деятель. Председатель Генерального секретариата Центральной Рады (февраль 1917 — январь 1918), председатель Украинской директории (ноябрь 1918 — февраль 1919). В 1919 эмигрировал, в 1920 вернулся, был назначен председателем СНК УССР, в том же году вновь эмигрировал. Повести, рассказы, очерки (1902-06) о крестьянской бедноте, провинциальном захолустье. Импрессионистические романы «Хочу!» (1916), «Записки курносого Мефистофеля» (1917) о «бывших» революционерах, проповедующих своеволие. Социально-фантастический роман «Солнечная машина» (1928), роман-антиутопия «Лепрозорий» (1938), политический роман «Слово за тобой, Сталин!» (1950). Пьесы. Дневники.
отрывок из произведения:
...Діло вийшло так.
Кость та ще троє хлопців — Данилко, Семенець та Микита — пасли товар на лугу.
Хлопці — свій, а Кость — панський.
Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли, і Семенець, як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній випадав, пальці стали тверді та червоні, як молоденька морква.
— Нє, холодно, не скрутиш! — рішив маленький чорненький, як кузочка, Данилко й озирнувся. А озирнувшись, у той же мент схопився й люто, дзвінко закричав: — А куди-и ти?! А куди, Арлхирлей, бодай тебе за вітром понесло! А куди-то ти, га?!
Круторогий сивий віл Архирей, що підбирався з лугу до молоденьких, дуже смачних сходів пшениці, зараз же зупинився й зробив вигляд, що пшениця його зовсім не цікавить і маленький чорненький хазяїн його зовсім даремно кричить.
Він навіть повернувся задом до тої пшениці і став спокійно та поважно скубти траву.
Микита й Семенець теж озирнулись до лугу, але їхній товар пасся як слід. Микита знов натягнув свиту на голову, ліг, спер голову на руки й дивився знов на Семенця, який все-таки хотів скрутити цигарку й аж губу закусив з досади.
Один тільки Кость не поглянув навіть на товар: він усе дивився на пальці Семенця. Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він нізащо не кусався...
...Діло вийшло так.
