Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 року в селі Веселий Кут на Херсонщині. Помер 6 березня 1951 року в Мужені (Франція). Життєва і творча долі випали йому надзвичайно круті та бурхливі. Світоглядна хисткість шарпала цього талановитого художника слова на гострих зламах політичних і соціальних хвиль: то був він одним із керівників буржуазної Центральної Ради, то його кандидатура пропонувалася на заступника голови Раднаркому і Наркома закордонних справ Української Радянської Республіки. А зрештою він став емігрантом кому глибоко боліла відірваність листка від живого дерева.
отрывок из произведения:
...Вечорiло. В хатинцi було холодно, вогко й темнувато. Брудний свiт ледве проходив знадвору крiзь маленьке, похилене вiконце й скупо сiрiв по голих, брудних стiнах, по чорнiй землянiй пiдлозi по всiй убогiй обстановi «робiтницької кватири».
А Максим все сидiв, обперши голову на стiну й дивлячись кудись за пiч. В дiрявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по всьому тiлi давно вже ходили хвмльки дрижакiв, але йому не хотiлось нi вставати, нi поворухнутися. Хотiлося тiльки сидiти й слухати ту мiшанину з нудьги, одчаю, злостi й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тiло якоюсь байдужiстю й млявiстю. Вмить щось голосно й твердо застукало. Максим байдуже одвiв голову вiд стiни i вже поволi став пiдводитись, коли дверi розчинились i в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жiноча постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсi на головi. Поважно озирнувшись i вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась i стала пильно дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усмiхнувся й нервово-поспiшно почав обсмикувати на собi свою синю, аж до блиску заялозену роботою, сорочку.
— Знов нудитесь? — тихо, але серйозно й строго промовила вояа.
— Як нуджуся? — нiби не зрозумiв вiн i ще ширше усмiхнувся, силкуючись не зустрiчатись з її серйозним, строгим поглядом великих сiрих очей...