Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Рiчард Девiс Бах (нар. 1936 р.) — американський письменник. Служив в американськiй авiацiї пiлотом, працював у спецiалiзованому журналi «Флайнг» («Льотна справа»). Автор багатьох нарисiв, статей, оповiдань i книг про авiацiю, в тому числi «Чужий на землi» (1963), «Бiплан» (1966), «Нiчого не трапилося» (1969), якi пройшли непомiтними для масового читача i критики. Великий успiх письменниковi приносить повiсть-притча «Чайка на ймення Джонатан Лiвiнгстон», яка виходить з друку наприкiнцi 1970 року, тривалий час очолює список бестселерiв та перекладається багатьма мовами свiту, зокрема на росiйську. Наступнi книги Баха — «Дар, який приносять крила», «Не iснує таких мiсць, як далечiнь» та «Мiст через вiчнiсть» — знову не викликають ентузiазму критики, аж доки в 1977 роцi вiн очаровує читацьку аудиторiю своїми «Iлюзiями». В пресi розгортається гаряча дискусiя, церква засуджує книгу iз своїх амвонiв, Голлiвуд ставить за її мотивами кiнофiльм, видавцi пiдкидають на книжковий ринок все новi й новi видання цього твору, а читач голосує за нього як за помiтне явище в американськiй лiтературi.
отрывок из произведения:
...Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.
Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого «Флiта» i побачив старенький «Тревел-ейр-4000». Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.
Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним «пок-пок-пок» — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне «клак-клак» — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.
Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот «Тревел-ейра» сидiв на покосi й дивився на мене.
Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.
— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.
— Як i у вас.
— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.
— Нi, я чекав на вас.
Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав її.
— Даруйте, що запiзнився.
— Усе гаразд.
Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.
— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — З шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.
Нiякого рукостискання, жодних представлень.
На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.
Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.
— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.
— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.
— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.
— «Де-вiсiм», «Де-дев’ять». Тривало це недовго. В Огайо.
— «Де-дев’ять» Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору?
— Iснують кращi способи рухати гори, — сказав вiн з усмiшкою, що тривала не бiльш як десяту частку секунди.
Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижнє крило його лiтака. I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект — дивитися на цього чоловiка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло, застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком.
— Щось не так? — запитав вiн.
— А якi ж це проблеми у вас виникали?
— Е, нiчого особливого. Просто в цей час менi кортiло змiнювати обстановку, як оце й вам.
Iз сандвiчем у руках я пiшов навколо його лiтака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсiм новенький, без жодної подряпини. Навiть iз заводських ангарiв аероплани не виходять такi новiсiнькi, як оця машина, що стояла тут на сiножатi. Щонайменше двадцять шарiв лискучого олiйного аеролаку. На дерев’яних деталях сяє, мов дзеркало, свiжа фарба. Пiд бортиком пiлотської кабiни — золотий листок у староанглiйському стилi i в ньому iм’я «Дон», а трохи нижче — реєстрацiйний напис: «Д. В. Шiмода».Все оснащення лiтака мало такий вигляд, нiби його щойно розпакували, справжнiй авiацiйний iнструмент 1928 року. Рукiв’я важеля керування та кермо — з вiдполiрованого дуба. Лiворуч — пiдсос, регулятор сумiшi, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навiть на щонайретельнiше вiдновлених старовинних моделях. Нiде анi задирочки, анi латочки на перкалi, анi патьоку моторного масла з обтiчника, анi порошинки на пiдлозi кабiни — так нiби цей лiтак нiколи не пiднiмався в повiтря, нiби вiн через пiвстолiття матерiалiзувався на цьому мiсцi внаслiдок якогось химерного зсуву часу. Я вiдчув, як по спинi в мене повзе незбагненний холод...