Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Заяц Владимир Аполлинариевич — украинский писатель-фантаст. Окончил Киевский медицинский институт по специальности врач-педиатр.
Его литературный дебют начался с юморески, которую он принес в редакцию журнала «Перець» в 1972 году. Первая НФ публикация — рассказ «Были старого космогатора» (1978, на русском языке). Писал на русском и украинском языках. Участник Малеевского семинара. Научно-фантастические рассказы Владимира Зайца, в основном, относящиеся к сатирической и юмористической НФ, а также повествующие об изобретениях и открытиях, связанных с загадочными явлениями психики, составили сборники — «Машина забвения» (укр. 1982), «Темпонавты» (укр. 1986) и «Тяжелые тени» (1991); особо в его творчестве выделяются рассказ «Дед Патратий» (1980) и повести — «Земля необетованная» (1987), «Город, которого не было» (укр. 1985; рус. 1987), навеянная Чернобылем.
Являлся членом Союза писателей СССР и членом Совета КЛФ Украины. Жил в Киеве.
Последние годы работал врачом в Йемене. Погиб при странных обстоятельствах.
отрывок из произведения:
...Я — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік.
Багато років я жив на Діетані, планеті з сузір’я Андромеди, і завжди у чергову відпустку літав на своєму космічному кораблі з поетичною назвою «Фіалка». Його корпус мав форму старовинної вази — це вигідно підкреслювало високий рівень моїх естетичних уподобань.
Усі кораблі Діетани пересувалися в просторі за принципом нуль-стрибка, тож, залежно від бажання власника, їм можна було надати будь-якої форми.
Цього разу подорож мала бути особливо приємною: знайомі хлопці устаткували корабель новеньким нуль-перетворювачем і запевнили, що тепер політ триватиме без шуму і вібрації.
Я наготував усе для риболовлі й полювання, позапихав у багажний відсік, потім увійшов до кабіни і, прибравши гордовито-мужнього виразу, виглянув з ілюмінатора. Диво дивне! Поряд стояла ракета, схожа, на мою, як дві краплі мезатону. В її великому ілюмінаторі я помітив чоловіка, який із здивуванням приглядався до моєї ракети. Розкритий від подиву рот робив незнайомця схожим на дурника. Мене це дуже потішило. На корпусі ракети тьмяно блищав напис: «Фіалка». Оце вже неподобство! Скопіювати прекрасну форму моєї ракети — то ще хай собі. А її назву?
Я знову глянув на незнайомця. Він щось кричав до мене, широко роззявляючи рот і витріщаючи очі. Вигляд у незнайомого був дуже кумедний. Я зневажливо стенув плечима i зручніше вмостившись у кріслі, натиснув на кнопку «Старт».
І досі мені неприємно згадувати, що сталося потім. Раптовий поштовх викинув мене з крісла, корпус затріщав, щось загуркотіло і вибухнуло. Я кинувся в апаратну і, о жах, побачив, що вибухнув нуль-перетворювач. Очевидно, хлопці підсунули мені старий прилад, який уже був в ужитку. Він і вибухнув, не витримавши робочого навантаження. Я опинився в жахливому становищі — аварія сталася за багато світлових років від рідної Діетани. Важко зітхнувши, я вийшов назовні. І зразу пересвідчився: планета, на якій я здійсняв посадку, була технічно відстала, примітивна. По небу проповз ракетоплан давньої конструкції, а з прибуттям мене з’явився вітати якийсь допотопний робот. Я швидко зв’язався по відеотелефону з директором Інституту Космосу, змалював ситуацію і попросив допомоги. Директор зніяковів.
— Розумієте, — промимрив він, відводячи очі, — ми не можемо вам як представникові дружньої цивілізації відмовити в допомозі. Проте наші можливості обмежені. Ваша планета не передала Землі знань в, галузі гіперпростору. Ми, правда, можемо спробувати розв’язати цю проблему самостійно, але… Гм. Теми нуль-простору немає в плані нашого інституту. Це по-перше… Відповідь директора обурила мене.
— Що за дурниці?! — гримнув я на нього. — Невже ви не можете виготовити елементарний нуль-перетворювач?
— На жаль, не можемо, — сухо відповів директор. — Діетана передала нам технологію створення біороботів, голографічного телебачення, вирощування продуктів харчування на живильних середовищах, але принцип дії нуль-перетворювача… Ні. Тому в даний момент ми вам не можемо допомогти.
— Не можемо!.. А що ви можете?! — обурено вигукнув я. — Яке убозтво! Куди я попав?
— У всякому разі туди, — блиснувши очима, спокійно відповів директор, — де можна навчитися культурно поводитись.
Екран погас. Я знову натиснув на клавішу виклику і, зціпивши зуби, змусив себе вибачитись. Щоб вибратися з цієї пастки, треба було вгамувати почуття обурення.
— Ми можемо послати запит на вашу планету, — стримано запропонував директор, і в його голосі я вчув глузування.
— Запит! — з відчаєм скрикнув я — До моєї зоряної системи він ітиме тридцять років!
— Заспокойтесь, — офіційним тоном промовив директор. — Найближчим часом ми включимо тему «нуль-перетворювач» до плану досліджень. А ви поки що відпочивайте, ждіть.
Я приречено зітхнув і вимкнув відеотелефон.
Ще з юних літ я відзначався тактовністю, тому подзвонив директорові лише наступного дня. Він запевнив мене, що спеціальна дослідницька група займається моїм питанням. Для початку їй доручили розв’язати проблему взагалі, в цілому. Тема їхньої роботи: «Можливість існування нуль-простору і розробка методів його дослідження».
— Хлопці молоді, енергійні, — підбадьорив мене директор. — Проте складність проблеми… Ви розумієте… Я розумів, і через те безнадійність охоплювала мене чимраз більше. І думав я про рідну Діетану, з болем згадував її голубі світанки, темно-фіолетові сутінки, багряні сади й ліси. Я зітхав і знову натискав на клавішу відеозв’язку. Директор мовчки розводив руками...
...Я — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік.
