Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Козинец Людмила Петровна — украинская писательница-фантаст. Родилась в Красноярске. Закончила филологический факультет Симферопольского государственного университета. Позже работала в редакции одной их газет, затем в Украинском отделении ВААП. В 1988 году она становится ответственным секретарем по Украине, заведующей отделом рукописей в ВТО МПФ. В молодости занималась фехтованием. Жила в Симферополе, затем в Киеве.
В литературу пришла в 1983 году, когда стала участником II Малеевского семинара молодых писателей-фантастов и приключенцев. В сборнике «Фантавры» появились два ее рассказа – «В пятницу, около семи» и «Премия Коры». Автор нескольких десятков рассказов, нескольких повестей и единственного романа «Три сезона мейстры, или Нормальный дурдом» (2002), первая половина которого «выросла» из повести «Полеты на метле» (1990).
Являлась членом литобъединения при Крымском отделении СП СССР. Лауреат премии «Еврокона», приза «Чумацький шлях». Ее произведения печатались в Чехословакии, Польше, Болгарии, Венгрии, ГДР, Англии, Франции, Испании.
— Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все оковитої та ока лихого...
Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев''яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла. Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком — з''являлася нова, нарядна постiлка.
У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся в''язала рiзнотрав''я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла. Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.
— Ти чаклунка, бабо?
— Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, — нiякого чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий випадок книжка є — от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий — вiд Ондрiя Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв? Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною, кропивою, пiдбiлом...
Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:
— Бабо, бувають чаклунки?
— Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой, баска дiвка...
— А в бога ти вiриш?
— Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла, шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм — хiба до бога було? Тут тобi громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих, що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з ними. Довелося травами повоювати — застуджувалися хлопцi, ранили їх ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?
— «Оковитої та ока лихого...» Що це, ба?
— Про оковиту, прийде час, i сам дiзнаєшся — чого доброго, а цього... А про око лихе розповiм. Цур, умова, не смiятися над старою.
Понад рiчкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так iз сорок... перед самою вiйною, жив там один чоловiк. Прийшлий. Федором звали. Був вiн людиною заздрiсною. Не полюбили його нашi. Чiпать не чiпали, а не любили. I посварився вiн iз сусiдкою...
Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темнi вже вiкна, i, пiдсунувшись ближче до печi, продовжує:
— Рiк минув. У сусiдки син народився. Чоловiк її з больнички привiз, ну, i влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч i напiдпитку, веселий, привiтний, а Федора все ж не покликав. А тiльки той сам прийшов. Постояв на порозi, вклонився, та й до столу. I тут от молода мати вiзьми i згадай йому образу. Федiр — нiчого, всмiхнувся тiльки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув вiн на немовля, як уп'' явся очима... Мати обiмлiла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити почала. За мiсяць i померло.
Бабуся скорботно зiтхнула, похитала головою, сховавши руки пiд фартухом...
.jpg)
...Казала менi бабуся, перебираючи м''якими смаглявими пальцями зеленi трави:
