Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Дванадцяте століття... Про далекий острів Руян, про відважних воїнів, котрі захищали його стольне місто Аркону, розповідається в повісті «Світовидові коні». Хальфдан, юний син данського ярла, успадкував від матері, венедської полонянки, здібність провіщати майбутнє. Завдяки цієї здібності йому вдається врятувати від смерти свого однокровного брата, руянця Велимира... Та Норни, богині скандинавської долі, немилосердні до молодого вікінга. Він має або зійтися з братом в смертельнім двобої, або загинути поруч з ним на мурах Аркони, захищаючи матір і дівчину, яку покохав...
отрывок из произведения:
...Над Руяном займався світанок. Острів ще лежав у темряві, тихий і сонний, та над морськими хвилями вже тремтів багряний пруг, і рожеве світло заливало крейдяні скелі Вітового півострову.
Велимир, син Величарів, знав, що має трапитись зараз, але все одно затамував подих.
Наче вогняний зблиск пробіг небокраєм, і на білих скелях постала Аркона, вся одразу, з городищем і валом, з будиночками передмість. А над містом, в чистому вранішньому повітрі, як величезна лодія, пливла гостроверха Святиня Світовидова...
Руян лежав у темряві. Лиш стольне місто його гойдалось на рожевих Дажбожих долонях.
Ще якась мить — і темрява чорним плащем зісковзнула з лук Руяну. Видиво зникло. Займався погідний день, навіть дуже погідний для північного літа. А Велимир ніяк не міг відірвати очей від міста на білих скелях. Очі ті зробилися вологими, і юнак квапливо струснув головою, аби Божидар, наставник, не помітив такої недоречної для воїна розчулености.
— Колись питав, Велимире, як можна відчути Божу присутність, — тихо озвався волхв, — нині ти її відчув. А тепер ходімо. Віщий чекає на тебе.
Години за дві вони дійшли до городища. На тихих вуличках передмістя не було нікого, люди вже стали до роботи, і лише запізнілі жінки з водоносами віталися: з Божидаром шанобливо, з Велимиром — лукаво і загонисто, навіть напівзнайомі. Зовсім незнайомого люду для Велимира, що виріс у городищі, тут і не було. Ось крокує його навчитель у мистецтві бою, молодий ще здоровань Бажан Радомислів на прізвисько Буєсть. Прізвисько воїн отримав за палкий норов та шалену відвагу. Світовидове лицарство — кінна дружина Святині, до якої належав Буєсть, і досі переповідає з захопленням, як в останній напад урманів Буєсті вдалося здолати берсерка, з яким інші не змогли зладнати і вп''''ятьох. Побачивши учня, Буєсть звесела підморгує і розгладжує вуса:
— Щасти, Велимире!
Воїн здогадується, що сьогодні буде вирішуватись доля Велимирова, а тому, проминувши їх з Божидаром, обертається і ще раз повторює:
— Щасти!
Велимир змахує рукою на знак подяки і теж розгладжує вуса, вірніше, те місце, де вони мають вирости. Нещодавно юнакові минуло сімнадцять весен, він побував у першій битві і убив свого першого ворога, молодого урмана, в тій самій сутичці, що і Буєсть — свого берсерка. Цілком доросла людина, отже... Ось тільки вуса чомусь не квапляться рости.
На майдані перед Святинею безлюдно. Велимир зі своїм супутником проходять вигадливо різьблену дерев''''яну браму і опиняються на дворищі перед головним входом. Тут теж тихо, тільки на дерев''''яній же лаві під стіною сидять четверо — двоє жінок, хлопчик — підліток і дівча, дуже на того хлопця схоже.
Мати Дивина... Тітка Світанна... І тітчині діти, двійнята, Славута і Славця. Весь рід Велимирів.
Весь, бо батько Величар поліг у війні з данцями, бо чоловік його сестри Світанни Гостромисл загинув одинадцять літ тому, обороняючи прибережний Градець від тих же данців таки, і там же загинув материн брат Станимир, головний волхв Святині Градця. В Градці ж загинула і вся інша рідня матері Дивини, а що сталося з нею — про те мати не любить згадувати.
Тож материн рід не може прийти на посвячення, а рідня батька Величара, окрім сестри Світанни, лишилася в далекій Руси, на берегах ріки, званої Дніпром-Славутою.
Давно вже тітка Світанна, а тим більше її діти, і вбираються як венеди, і говорять як венеди, а як продражнили їх Киянами, так і досі звуться. Хоча ні Славця, ні Славута, ні навіть сама тітка ніколи того Києва й не бачили.
Батькова рідня — з діда-прадіда рідновіри, сам же Величар був волхвом Перуновим і одночасно воїном-захисником невеличкої громади, що не визнавала над собою ні князів, ні боярів, ні жерців віри ромейської. Від утисків княжих і вирушила жменька русичів з родинами своїми шукати місця, де нема ні князів-зрадників, ні попів християнських.
Єдиним же місцем, де славин міг вільно хвалу своїм Богам возносити, лишився Руян...
...Над Руяном займався світанок. Острів ще лежав у темряві, тихий і сонний, та над морськими хвилями вже тремтів багряний пруг, і рожеве світло заливало крейдяні скелі Вітового півострову.
