Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Тематика та настрiй оповiдання можна означити як виявлення iррацiонального та дивовижного у зовнiшньо рацiональному життi. Героїв вiдрiзняє своєрiднiсть, непередбачуванiсть i неповторнiсть. Всi вони, не зважаючи на свої вади та чудноти, є особистостями, що в їх пiдгрунтi лежить людянiсть. Свiт, вiдтворюваний в оповiданнi, — це свiт поза голим рацiоналiзмом, матерiальними розрахунками та вигодами, свiт, де панує дух iнобуття i власних цiнностей. Текст вiдрiзняє своєрiдна витончена iронiя.
отрывок из произведения:
...Двадцять п''ятого серпня у пiд''їздi будинку за номером сiмдесят три знов з''явився вiдбиток кривавої руки. З''явився, i Бог з ним, нiхто його нi з чим досi не пов«язував. Попереднiй вiдбиток красувався взимку, навiть лiнiї долi чiтко прочитувались, потiм його зафарбували пiд час ремонту, маляри разiв п''ять наносили шари, перш нiж остаточно приховати пiд фарбою ганебний контур, «не приведи Господи хто знов, — попередив кербуд, приймаючи будинок, — згною у податках». Кербуд був невисокий i дуже жвавий. У нього були вузькi татарськi оченята, карбований профiль з прямим носом, що рiзко обривався по краях, та вуса. Вiн був приємний. Почавши трудову дiяльнiсть рятiвником пiд час вiрменського землетрусу, а згодом й iнших надзвичайних подiй, що звалилися на країну чи то як вираз Божого гнiву, чи то як наслiдок втоми вимучених постiйною перенапругою дарової працi громадян, вiн повернувся в рiдне мiсто i досить швидко, збентежений тендiтнiстю людського життя, обрав собi жiнку. В кербуди вiн пiшов заради квартири. Йому обiцяли видiлити роки за три, але на державнiй посадi вiн швидко збагнув, що нерухомiсть можна придбати i значно ранiше. Люди навкруги вмирали, будинки порожнiли, а прагнучих спадщини родичiв можна було без будь-яких завад вiдсунути у бiк вiчного та незатребуваного сирiтства. Попереднiй кербуд був жiнкою. Вона теж хабарничала, але при цьому безсоромно лаялась, i таке сполучення народ їй не простив. Теперiшнiй кербуд був м''яким та ввiчливим. Його звали Захаром, вiн був молодий, i душа розривалась у кожного, хто бачив, як вiн щоранку з папкою пiд пахвою поспiшає через бруднi двори на роботу в означений розкладом час. Дружина у нього теж була молода, вони жили у кiмнатi, яку наймали у комунальнiй квартирi (ось де єдино ще й залишилась стародавнiм анахронiзмом, та, власне, колись i почалась звiдти, блаженна iдея спiльностi — комуна (»кому на...?»)), причому в тiм самiм пiд''їздi, що на його стiнi перiодично матерiалiзувався грубий та натуральний вiдбиток хулiганської руки.
Будинок був старий, ранiше в ньому розташовувалась синагога (за вiдомостями одного мешканця, що багато рокiв морочив собi голову розкопуванням старих мiських архiвiв). У мешканця жеврiла надiя обгрунтувати будинку iнше, бiльш гiдне застосування, нiж буденне проживання скупчених у межах стiн мешканцiв, i навiть зробити якоюсь iсторичною цiннiстю, а мешканцiв виселити у звичайнiсiнькi, бiльш вiдповiднi їх чину багатокiмнатнi квартири. Ходили чутки, нiби євреї, вiд''їжджаючи, замурували у товстiй кладцi будинку скарби, щоби по поверненнi вiдновити на них свої ритуали та служби. Тепер стiни будинку були вже не такi товстi, тому що мешканцi, не зважаючи на заборони, продовбали численнi нiшi, якi заповнили рiзними меблями та iншим начинням. Незайманими лишились тiльки димоходи; при грюканнi кам''''янi мiсця, що загрозливо нависали над нiшами, видавали глухий та розкотистий звук, немов кораблi, що тонули, але лiзти туди побоювались. Дружину Захара звали Люсею. Вона була незадоволена тим, що свiт iснує, не помiчаючи її, i вона в ньому як останнє мiсце. Їй не подобались високi рипливi дерев''янi схiдцi, пiвкола рiзьблених вiкон, довжелезна арка iз завжди мокрими вiд народного нетерпiння стiнами та ганок без двох сходинок, унесених одного разу мiсцевим чоботарем для приступок пiд верстат та власнi працелюбнi ноги. Одного разу Люся вкрай невчасно завернула у пiд''''їзд з прогулянки, тому що двоє жiнок якраз висаджували в ньому незнайому дiвчинку, примовляючи: «А-а-а, швидше». Не подумавши, Люся завела з жiнками суперечку, вимагаючи до рiдного пiд''їзду належної поваги, добре, на вулицi весна i дерева у поетичному кольорi, але жiнки, звичайно, обурились неповагою до потреб нiжного дитинства. Люся лаялась-лаялась, а потiм подалась до чоловiка на роботу та поставила ультиматум. Люся вчилась в iнститутi i знала, що буття визначає свiдомiсть, а тому рiшуче зажадала такого iснування, яке б не отруювало та не псувало її ще досить чистих, а, головне, жiночих, мозкiв. Тодi чоловiк органiзував ремонт.
Дiти, що жили в будинку, були як всi дiтлахи. Вони цiкавились таємницями, пригодами та страшними iсторiями. Пiзно ввечерi вони скупчувались за столом навпроти арки та розповiдали рiзнi вигадки. Iнодi, якщо траплялось, хтось мив машину якогось чергового комерсанта, а на одержанi грошi посилено пiдносив економiку Туреччини або Бiрми, купуючи завезену з далеких мiсць рiзноманiтну продукцiю. Старшу дiвчинку звали Тетяною. Тетяна гадала власникам машин, бо знала, що їм до вподоби. Вона пророкувала їм жiнок, грошi та багацько товару. Власники iнодi платили їй, а iнодi гнали геть. У дворi розташовувались служби, i машин бувало забагато. Один власник попрохав її погадати з фотографiї, розташованiй на кришцi вбудованого бару, Тетяна залiзла всередину, а власник почав її мацати i поступово й зовсiм ненавмисно згвалтував. Тетяна була нерозвиненою i тому не дуже зрозумiла, що сталось. Усамiтнившись на задвiр''ї, вона довго вивчала своє дитяче, ненавмисно пошкоджене комерсантом тiло, що поширювало навкруги новi терпкi запахи, та про всяк випадок вирiшила не розповiдати про цю несподiванку матерi...
...Двадцять п''ятого серпня у пiд''їздi будинку за номером сiмдесят три знов з''явився вiдбиток кривавої руки. З''явився, i Бог з ним, нiхто його нi з чим досi не пов«язував. Попереднiй вiдбиток красувався взимку, навiть лiнiї долi чiтко прочитувались, потiм його зафарбували пiд час ремонту, маляри разiв п''ять наносили шари, перш нiж остаточно приховати пiд фарбою ганебний контур, «не приведи Господи хто знов, — попередив кербуд, приймаючи будинок, — згною у податках». Кербуд був невисокий i дуже жвавий. У нього були вузькi татарськi оченята, карбований профiль з прямим носом, що рiзко обривався по краях, та вуса. Вiн був приємний. Почавши трудову дiяльнiсть рятiвником пiд час вiрменського землетрусу, а згодом й iнших надзвичайних подiй, що звалилися на країну чи то як вираз Божого гнiву, чи то як наслiдок втоми вимучених постiйною перенапругою дарової працi громадян, вiн повернувся в рiдне мiсто i досить швидко, збентежений тендiтнiстю людського життя, обрав собi жiнку. В кербуди вiн пiшов заради квартири. Йому обiцяли видiлити роки за три, але на державнiй посадi вiн швидко збагнув, що нерухомiсть можна придбати i значно ранiше. Люди навкруги вмирали, будинки порожнiли, а прагнучих спадщини родичiв можна було без будь-яких завад вiдсунути у бiк вiчного та незатребуваного сирiтства. Попереднiй кербуд був жiнкою. Вона теж хабарничала, але при цьому безсоромно лаялась, i таке сполучення народ їй не простив. Теперiшнiй кербуд був м''яким та ввiчливим. Його звали Захаром, вiн був молодий, i душа розривалась у кожного, хто бачив, як вiн щоранку з папкою пiд пахвою поспiшає через бруднi двори на роботу в означений розкладом час. Дружина у нього теж була молода, вони жили у кiмнатi, яку наймали у комунальнiй квартирi (ось де єдино ще й залишилась стародавнiм анахронiзмом, та, власне, колись i почалась звiдти, блаженна iдея спiльностi — комуна (»кому на...?»)), причому в тiм самiм пiд''їздi, що на його стiнi перiодично матерiалiзувався грубий та натуральний вiдбиток хулiганської руки.
