Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Так сложилось, что первую половину своей творческой жизни ученый отдает поиску научной истины, вторую — борьбе за ее признание. При этом ему неизменно приходится преодолевать препятствия из безразличия, зависти, паразитизма. И трудно сказать, что сложнее, сделать открытие или его зарегистрировать. Особенно на том научном «поле», где все объяснено и «застолблено» авторитетами.
Андрей Зорин — главный герой произведения не просто стал первооткрывателем, хотя сам факт регистрации закономерности — значительное событие во всем научном мире; он сделал первое за всю историю открытие в горной науке. А впоследствии, как ни странно, установил новую закономерность в медицине.
Какими путями ученый шел к этому, читатель узнает, прочитав роман.
отрывок из произведения:
...Поїзд «Сімферополь-Донецьк» уже годину, як подолав темряву ночі і тепер в’їздив у світанок нового вересневого дня 1979 року. Пасажири купе, де їхав Зорін, ще спали. Це була шахтарська сім’я — чоловік, жінка і син-підліток, котра поверталася з відпочинку в Ялті. З їхніх розмов Зорін довідався, що вони з Єнакієвого — міста, до якого поспішав і він. Чоловік, як і більшість людей його професії, виявився товариським; він навіть витягнув був пляшку, але Зорін відмовився… Через спеку в вагоні шахтар сидів оголений по пояс і на його не надто пропорційному торсі можна було бачити численні шрами й цятки нібито від татуювання. Зоріну не треба було пояснювати, що то за сліди. Людей з такими ознаками він бачив багато — живих і мертвих.
— У лаві? — поцікавився, кивнувши на шрам.
— В штреку, — відказав шахтар. — Викид.
Ці кілька слів прозвучали як пароль. Після них сусід по купе, котрий не дуже ловко почував себе в компанії незнайомця з холоднуватими світло-голубими очима, ніби скинув з себе ніяковість.
— А профілактичні заходи у вас що, не проводять? — озвався Зорін.
— Та роблять, роблять. Але вони не завжди теє… «Авжеж, — подумав Зорін. — Як не труси масив вибухівкою, а воно нема-нема та й кине. І потім оте «не завжди» обертається смертями й каліцтвом.» Він подумки називав себе і таких як сам «мінерами», котрі знаходять і знешкоджують міни, закладені самою природою. А вона — природа порозтикала того добра щедрою рукою і в породі, що вміщує в собі вугілля, і в самому вугіллі.
Поїзд збавив швидкість і скоро зупинився біля якоїсь станції. Пірамідальні тополі і явори, в затінку яких ховались хати, нагадали село Мишурин Ріг на Дніпропетровщині, з якого Зорін був родом. Але ця думка майнула мимохідь. Він-бо сидів як на шпильках, очікуючи, коли поїзд знову рушить. Дві хвилини зупинки здалися йому годиною. Та нарешті шарпнуло і невідоме безлюдне містечко, яке не прокинулося ще з ночі, попливло за вікном назад.
«Це ж треба так опростоволоситись! — думав він. — На цілу добу запізнююсь… А там же такі люди з’їхались!» Те, що з ним сталося, іншими словами, як «закон підлості» й не назвеш. Досі йому не доводилося підводити нікого — ні у великому, ні в малому. Складовою ставлення до нього, як до учасника експерименту, напевне ж, була й ця риса — обов’язковість. І ось маєш. Сам сатана підставив підніжку. Він ніколи не думав, що будуть такі проблеми з квитками. В подібних ситуаціях його батько, бувало, заспокоював: «А-а, якось воно буде…» Він — Андрій Зорін давно відмовився від батькової тези. Інакше не вступив би до вузу, не став би інженером, кандидатом і доктором наук. «Якось» його не влаштовувало. Найчастіше бувало так, як він сам планував. За це й шанував його Федір Олексійович Абрамов[1] — науковий керівник дисертаційної роботи, член-кореспондент Академії наук України. Ось кого Зорін найбільше боявся засмутити — чоловіка, котрий ніколи не підвищував голосу, котрий, бувало, коли суперечки на вченій раді переходили на образи, просто виходив. У цьому експерименті Абрамов був представником АН України, а Зорін очолював групу, що мала завдання порозставляти датчики на шахті на різній відстані і глибині від місця майбутнього вибуху. Крім Зорінської, було ще кілька груп із своїми завданнями. Це ті, про кого він знав…
...Поїзд «Сімферополь-Донецьк» уже годину, як подолав темряву ночі і тепер в’їздив у світанок нового вересневого дня 1979 року. Пасажири купе, де їхав Зорін, ще спали. Це була шахтарська сім’я — чоловік, жінка і син-підліток, котра поверталася з відпочинку в Ялті. З їхніх розмов Зорін довідався, що вони з Єнакієвого — міста, до якого поспішав і він. Чоловік, як і більшість людей його професії, виявився товариським; він навіть витягнув був пляшку, але Зорін відмовився… Через спеку в вагоні шахтар сидів оголений по пояс і на його не надто пропорційному торсі можна було бачити численні шрами й цятки нібито від татуювання. Зоріну не треба було пояснювати, що то за сліди. Людей з такими ознаками він бачив багато — живих і мертвих.
