Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Загребельний Павло Архипович — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989), депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980). Кандидат у члени ЦК КПУ (1976–1981), член ЦК КПУ (1981–1990).
Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів, а також збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Твори високо оцінені критикою, мають широке читацьке визнання, Загребельний один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за кордоном. У 2004 році нагороджений званням Героя України .
отрывок из произведения:
...Його охайність межувала з хворобливістю. Він те й знав, що чистив себе, машину, все довкола. Був нестомний, мов птах, що переважну частину життя витрачав на чищення свого пір''''я. В машині витирав невидимий пил навіть їдучи. В одній руці кермо, в другій — клаптик вологої замші, одне око некліпно — на дорогу, друге визирює кожну порошинку на панелі, на сидіннях, на дверцятах. По роботі, перш ніж загнати машину до боксу, довго мив її чорне лискуче тіло, витирав і полірував, а пилососом обходив гараж, не минаючи жодного закутка, прискаливши око, ще раз оглядав машину, гараж, тоді перевдягався в чисте і, розвернувши, закочував лімузин для нічного спочинку.
А сам знав, що спочинку не матиме, що знов прийде оте, гнітитиме, мучитиме, каратиме — і нема рятунку.
Він всіляко відволікав настання страшних хвилин і годин незаклопотаної самотності, довго зачиняв і брав на засуви зсередини тяжкі гаражні ворота, ще й ще перевіряв, чи все вичищене, чи все на місці, чи повсюди панує порядок, як у танкових військах (мабуть, єдина весела примовка, що залишилася йому з минулого), тоді розпочинав повільне готування до своєї самітницької вечері. Розстеляв на капоті машини чистий широкий рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаски, цибульки, діставав свою вірну алюмінієву, акуратно і вміло обшиту шинельним сукном баклагу, збовтував нею над вухом, щоб переконатися, що там ще є, ставав грудьми до радіатора, булькав трохи до алюмінієвого похідного кухлика, перш ніж випити, довго стояв, мовби прислухався.
Малим він був, як усі. Так і норовив сприснути, зірватися, втекти з хати, з двору, далі від маминої турботливості — в береги, в лози, в шелюги, в глинища, до чорта в зуби! Як вони галасали в отих безмежних просторах, за всіма можливими межами витривалості, без повітря в грудях, на самому захваті, одурілі й оглухлі від щастя свободи, забувши про весь світ і навіть про себе самих, безжурно позбувшись усього, що мали, не пам''''ятаючи нічого, не знаючи і не відчуваючи, — тільки ноги, щоб бігти, тільки очі, щоб вбирати ними манливу волю, тільки голос, щоби вплітати його в отой розсваволено-дитячий, майже пташиний клекіт роздолля.
А мама виходили в берег, шукали й не знаходили заблуканого синочка, тужливо прикликали його до себе: «І-іва!..»
Іван чув чи й не чув, але не відгукувався, не озивався, втікав ще далі, бо хто б же добровільно зрікся здобутої власними зусиллями свободи. Пустощі, не слухняність — йому й цього було мало, і він вдавався іноді до гри майже жорстокої. Нагаласавшись в лугах-берегах, ховався за хатою в бузині, ждав, поки мама стануть посилати в простори своє стривожене «І-іва!..», не озивався, затаєно кулився в м''''яких ямках, повикублюваних курями, мучив маму. Любив, а мучив. Чому й навіщо? Хіба він тоді знав. Дорого б тепер дав, щоб усе оте з минулого повернути навспак або хоч забути — та ні перевернеш, ні забудеш. Мав би він тоді щоразу відгукуватися на мамин поклик, мала б його маленька, ще ніби й не зіпсована душа стрепенутися від того ласкавого, єдиного в світі «І-іва...» і полинути до маминого голосу, до тривоги й любові маминої. Але тоді не стрепенулася й не полинула, а тепер уже пізно...
...Його охайність межувала з хворобливістю. Він те й знав, що чистив себе, машину, все довкола. Був нестомний, мов птах, що переважну частину життя витрачав на чищення свого пір''''я. В машині витирав невидимий пил навіть їдучи. В одній руці кермо, в другій — клаптик вологої замші, одне око некліпно — на дорогу, друге визирює кожну порошинку на панелі, на сидіннях, на дверцятах. По роботі, перш ніж загнати машину до боксу, довго мив її чорне лискуче тіло, витирав і полірував, а пилососом обходив гараж, не минаючи жодного закутка, прискаливши око, ще раз оглядав машину, гараж, тоді перевдягався в чисте і, розвернувши, закочував лімузин для нічного спочинку.
