Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
В кожному місті є, напевне, свої загадкові місця, або люди, з якими траплялися дивні події... Не є винятком і наше, на вигляд цілком звичайне промислове місто... Сім оповідок циклу доводять — страшне і таємниче трапляється з добрими і не дуже добрими людьми не тільки в американському штаті Мен, оспіваному Ст. Кінгом...
До циклу «Жахливе місто Z...» входять такі оповідання: «За мости відповісте», «Той самий закрут греблі», «Чорна магія для «чайників», «Трамвай, що заблукав», «Тут вони танцюють», «Ти тільки простягни руку», «Страшний мобільний телефон».
отрывок из произведения:
...Це сталося в ті часи, коли я блукав дорогами ельфів...
Моє ельфійське ім’я було Маедрос, а приятеля мого звали Меглором. Нам виповнилося по п’ятнадцять років, і ми були дітьми полум’яного духу Рональда Руела Толкієна. 1 Ми відвідували секцію історичного фехтування при клубі дитячої творчости, трошки водилися з прихильниками рольових ігор, ходили на їхні турніри та тусовки, але найчастіше блукали по Острову вдвох. Вільними мандрівниками – ельфами. „Лембас», ельфійський хліб, нам заміняли сухарі, луки й стріли ми зробили власноручно, рівно як і дерев’яні, обклеєні фольгою мечі. Що ж до орків2, та іншого гаддя, то того літа нам на них щастило як ніколи.
Особливо дошкуляла нам компанія з нашого ж таки будинку по вулиці Осініна. З чотирьох недолюдей двох ми класифікували як мордорських орків, дрібних, хижих і пролазливих, третій по габаритам і винятковій тупості „тягнув» на печерного троля, а їхній ватажок був справжнім урукхаєм3 – сильним, розумним і по-своєму відважним.
В очах цієї „бригади», як називала себе тепла компанійка, ми з Меглором були „уродамі», яких потрібно „діставати» при кожному зручному випадку. До того ж ми і вчились в одній школі. Бої з цим поріддям Саурона4 придавали нашому існуванню необхідний присмак небезпеки, без якого гра перестає бути життям, але і здорово вимотували.
Та саме завдяки „бригаді» ми познайомилися з Велерадом. А про те, що сталося далі, я насмілився розповісти лише через шість років, та й то одному-двом найближчим друзям.
Якось влітку, на початку канікул, ми вирушили на Острів, в Молодечий вибалок постріляти з луків. І на пагорбі, де якісь невідомі поставили трьох дерев’яних ідолів, раптом напоролися на „бригаду» у повному складі. Четвірка сиділа на складених квадратом обтесаних стволах дерев з грубо вирізьбленими по краям вовчими головами і захоплено грала в карти.
Втекти було ще не пізно, але зробити цей в принципі розумний – для людей – крок, нам завадила ельфійська гордість. І ми рушили вперед.
Не буду описувати наступної сцени, що є досить банальною. Обмін „люб’язностями» дуже швидко привів до сутички, в ході якої я не раз пошкодував про відсутність у нас справжніх мечів, або хоча б важкої дровеняки. До того ж на мою долю дістався сам Сашко – урук-хай, єдиний, хто ставив справжню небезпеку.
Сашко був „бєзбашенним», тобто міг і хотів покалічити супротивника. А мене він ненавидів люто. За що – це для мене й досі загадка. Тоді, в дитинстві, я про це не думав, а просто вважав, що так і має бути. Достоту за книгою великого англійця.
Велерад вийшов з лісочка, коли війна була у самому розпалі. Невисокий сутулий молодик у камуфляжі і з наплічником. Якраз такого віку як оце я нині – ще не „мужик», але вже й не „пацан» ( пробачте за мій „гоблінський»5, надалі постараюсь не вживати)...