Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
В кожному місті є, напевне, свої загадкові місця, або люди, з якими траплялися дивні події... Не є винятком і наше, на вигляд цілком звичайне промислове місто... Сім оповідок циклу доводять — страшне і таємниче трапляється з добрими і не дуже добрими людьми не тільки в американському штаті Мен, оспіваному Ст. Кінгом...
До циклу «Жахливе місто Z...» входять такі оповідання: «За мости відповісте», «Той самий закрут греблі», «Чорна магія для «чайників», «Трамвай, що заблукав», «Тут вони танцюють», «Ти тільки простягни руку», «Страшний мобільний телефон».
отрывок из произведения:
...Рівно опівдні він перетнув проспект Ілліча і підійшов до невеличкої кав’яреньки з недорогих, що мала назву „Чародійка». Влітку її нечисленні відвідувачі розташовувались на пластмасових стільцях просто на тротуарі під синіми тентами з рекламою пива „Борисфен», де мали задоволення дихати не тільки смородом Промзони, до якої звідси можна було доїхати маршруткою за десять хвилин, але й вихлопними газами з автобусної зупинки. Втім, на сморід і дим аборигени Z вже давно дивилися як на неминуче зло, типу зимових холодів, підвищень цін та виборів до Верховної Ради.
Дружину, чи, швидше вже колишню дружину він спершу не пізнав. Тільки коли його гукнула на ім’я дама в строгому брючному костюмі чорного шовку, він рушив до столика, орієнтуючись на голос.
— Ти відпросилася з роботи?спитав, присаджуючись.
— Я у відпустці, — озвалася жінка. Він продовжував роздивлятися її так, наче бачив уперше.
— Ти така гарна...
— Дякую.
— А де Влад?
— У мами...
Щось тут було не так... Його колишня трохи схудла, в очах грали давно забуті веселі блискітки. Навіть темні кола під очима – тавро серцевої хвороби, поблідли і мали вигляд вміло накладених тіней. Він раптом зрозумів, що йому муляє – відчуття, що це лише спогад про спечне літо шестирічної давності.
— Коли ми познайомились вперше, — пробурмотів він.
— Авжеж, — сказала жінка, — сьогодні якраз річниця.
— Ну, і що ти оце надумала? – сказав він голосом різновиду „спокійна мужність».
— Трапилася щаслива нагода, — пояснила благовірна, — моя подруга, та, що вийшла заміж за італійця, дозволила мені жити в її хатці. Звісно, це малосімейка, але кухня окрема, навіть туалет і душ свої. І приватизована, так що мене ніхто не турбуватиме. Леся навіть не братиме з мене грошей, аби я оплачувала рахунки.
Він кивнув, подумки бажаючи жінчиній подрузі утопитися в Тибрі. Якби не оця дурна нагода, дружина сиділа би зараз удома. Коли б після кожного вияснення стосунків вона йшла геть, то певне, дібралась би уже до Києва пішки.
— Нам потрібно пожити окремо, — говорила тим часом дружина, — і подумати...
— Якщо ти вважаєш, що я тебе благатиму... — почав він.
— Мені не потрібно, щоб ти мене благав, — погідний жінчин настрій явно не хотів псуватися, — на розлучення я не подаю. Хочеш подати ти – твоє право. І вияснювати зараз, хто з нас в чому винний, я не бажаю.
Вона дістала з сумочки пачку „ More» і запальничку.
— Ти ж кинула палити... Серце...
— А тепер знову почала, — ще більше чомусь розвеселилась жінка, — і палити, і сміятись... І навіть співати.
Він скривився. Голос дружина мала добрий, а ось слух...
— ...не ідеальний, — закінчила вона.
— Ти читаєш думки?
— За п’ять років навчилася. Давай краще вип’єм... за любов.
Вино вона замовила ще раніше. Два келишки. Собі біле, йому червоне. І піццу.
— Ти хотів, — сказала, зробивши ковточок, — ідеальну дружину. Я не є ідеальною. Я звичайна баба з купою недоліків. Але ці недоліки – частина мене... Як і погана звичка мати багато в чому власну думку. Я не вмію прикидатись. І не в змозі перейняти твої смаки в усьому.. . В житті, в одежі, в господарстві. Жіночі журнали, які ми, банківські дівчата, гортаємо у перерву, водно радять поступатись і пристосовуватись. Не кожна зможе і це, але ж тобі мало, аби я просто поступилася своїми смаками і звичками. Ти хотів, аби я замінила себе тобою... Стала твоїм клоном, двійником. А Влад – маленьким двійником маленького тебе. Щоб не просто пила з тобою за компанію червоне вино, а визнала, що воно краще за біле.
— У чоловіка й дружини, — сказав він, — мусять бути однакові смаки. А ти все хочеш бути незалежною.
— Я хочу просто відпочити, — відповіла жінка і загасила сигарету в пластиковій попільничці, — у мене хворе серце, і я втомилась... Навідуй нас, телефонуй... Влад буде радий тебе бачити, хоч ти і пожбурив у сміттєве відро його „Гаррі Поттера» Книжку я ледве привела до ладу. Тобі б радіти, що дитина в п’ять років вже таке читає...
— Аби він читав щось пізнавальне... Ну, про комах... про природу.
— Всьому свій час... Бувай... Мені ще треба зайти до крамниці...
Чоловік мовчки підвівся і подався через проспект туди, де тупцювали у чергах на маршрутки мешканці Острівного мікрорайону...
...Рівно опівдні він перетнув проспект Ілліча і підійшов до невеличкої кав’яреньки з недорогих, що мала назву „Чародійка». Влітку її нечисленні відвідувачі розташовувались на пластмасових стільцях просто на тротуарі під синіми тентами з рекламою пива „Борисфен», де мали задоволення дихати не тільки смородом Промзони, до якої звідси можна було доїхати маршруткою за десять хвилин, але й вихлопними газами з автобусної зупинки. Втім, на сморід і дим аборигени Z вже давно дивилися як на неминуче зло, типу зимових холодів, підвищень цін та виборів до Верховної Ради.
