Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Франко Іван Якович (народився 27.VIII 1856, с.Нагуєвичі, помер 28.V 1916, Львів) — великий український письменник, вчений, громадський і політичний діяч революційно-демократичного напрямку. Походив з сім'ї селянина-коваля. В 1875 вступив до Львівського університету. Закінчив Чернівецький університет 1891. Брав активну участь в організаційно-освітній і пропагандистській діяльності серед робітників, читав лекції з політичної економії в робітничих гуртках, виступав у робітничій газеті «Праця» («Praca»). Іван Франко — ініціатор перших українських революційно-демократичних періодичних видань («Громадський друг», «Дзвін», «Молот»). Перші вірші Франко надрукував 1874 у студентському журналі «Друг». У 2-й половині 70-80-х рр. Створив поезії високого ідейного і художнього звучання — «Гімн» («Віічний революціонер»), «Каменярі», «Товаришам з тюрми», «На суді», «Беркут», «Вольні сонети», «Тюремні сонети», що увійшли до збірки «Звершин і нихзин» (1887). Наступні збірки «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906) — класичні зразки громадсько-політичної, філософської й інтимної лірики. Визначні поеми — «Панські жарти» (1887), «Смерть Каїна» (1889), «Сурка» (1890), «Похорон» (1899), «Іван Вишенський» (1900) та ін. Поема «Мойсей» (1905) написана під впливом революції 1905-1907 в Росії.
отрывок из произведения:
...Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, — пораннiй холод i глухий вiддалений гамiр робучого люду — все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Органiзм, розстроєний учорашньою їздою i домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до тої в полотно оправленої книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, — йому стало так якось солодко, нi одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер, перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм враженням свого життя — вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед свої очi...
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi. Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i досi проймає його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане теперiшнє життя, — однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось важким прокляттям над його головою — прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув вiн того прокляття в хвилях своїх найбiльших спекуляцiйних удач, — не раз мара давньої нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала горечi-полину в солодкi напої багатства i збитку. I досi вiн живо нагадує тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої i ще вiдразливiшої гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо, дах у кождої був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася i вiдти розходилася на десять миль довкола...
«хуже ваша оценка лучше»
...Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, — пораннiй холод i глухий вiддалений гамiр робучого люду — все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Органiзм, розстроєний учорашньою їздою i домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до тої в полотно оправленої книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, — йому стало так якось солодко, нi одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер, перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм враженням свого життя — вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед свої очi...
17 кб
10 кб