Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Заяц Владимир Аполлинариевич — украинский писатель-фантаст. Окончил Киевский медицинский институт по специальности врач-педиатр.
Его литературный дебют начался с юморески, которую он принес в редакцию журнала «Перець» в 1972 году. Первая НФ публикация — рассказ «Были старого космогатора» (1978, на русском языке). Писал на русском и украинском языках. Участник Малеевского семинара. Научно-фантастические рассказы Владимира Зайца, в основном, относящиеся к сатирической и юмористической НФ, а также повествующие об изобретениях и открытиях, связанных с загадочными явлениями психики, составили сборники — «Машина забвения» (укр. 1982), «Темпонавты» (укр. 1986) и «Тяжелые тени» (1991); особо в его творчестве выделяются рассказ «Дед Патратий» (1980) и повести — «Земля необетованная» (1987), «Город, которого не было» (укр. 1985; рус. 1987), навеянная Чернобылем.
Являлся членом Союза писателей СССР и членом Совета КЛФ Украины. Жил в Киеве.
Последние годы работал врачом в Йемене. Погиб при странных обстоятельствах.
отрывок из произведения:
...Йти додому сьогоднi, як i взагалi останнiм часом, не хотiлося. Спершу Мишко щиро вiрив, що справжня причина його затримок криється в постiйних робочих клопотах. Одразу ж пiсля чергової доби вiн заїжджав у колону i, не дожидаючись напарника, мив машину, перевiряв рiвень мастила й без кiнця-краю регулював зазор у трамблерi. Одне слово, дiла вистачало.
Але сьогоднi... Напарник прийшов ранiше, нiж завжди, «Волгу» Мишко вимив ще бiля полiклiнiки, мотор працював, як бджiлка. З чистою совiстю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнiтила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сiв на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарi. «Чому ж додому не хочеться? — думав вiн. — Може, ще не все зробив на роботi? А й справдi! Лiве дзеркало треба замiнити. Але нi. Вчора завгар сказав, щоб до закiнчення кварталу про це й не мрiяли».
I тут Мишковi Ковальчуку, тридцятирiчному водiєвi «невiдкладної допомоги», стало ясно, що останнiм часом його геть перестали вабити до себе i будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, i їхня квартира — саме їхнє домашнє вогнище. Де була єдина причина його постiйних затримок на роботi.
Вiн стурбовано повертiв головою, мовби комiрець надто стискав йому повну червону шию, i, надувши щоки, з силуваною бадьорiстю видихнув:
— Трам-тарам-тарам!
Повз нього проходили водiї, вiталися, i їм трохи навдивовижу було бачити таким пригнiченим цього завжди життєрадiсного товстуна.
— То їдьмо вже, чи як? — вигукнув напарник Женька, крутячи ручку пiдйому скла у дверцятах.
— Авжеж, — якомога бадьорiше вiдповiв Мишко i сам вiдчув у власному голосi сум.
Вiн сiв у машину й до самого дому не зронив нi слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навiть розiзлило Женьку. «Подумаєш, цяця! — з досадою подумав той. — Теж менi ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!» — Дякую, Женю, — неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його пiд'їзду, i, забравши купу журналiв «Химия и жизнь», зачинив за собою дверцята.
— Їжте на здоров'я! — сухо вiдрiзав Женька.
Мишко поволi, знехотя пiдiймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима пiд'їзду Ковальчук зупинився i цього разу вже без подиву зауважив: що ближче вiн був до своєї квартири, то бiльше псувався настрiй. I з кожним кроком, з кожною сходинкою все бiльше неприємних, аж злих думок западало йому в голову. Вiн поглянув угору, де громадилися бетоннi блоки дев'ятиповерхового будинку, i невдоволено подумав: «Поверхи, поверхи... Люди, люди... Однi над одними, однi пiд одними, тиснуться одне до одного... Навiщо? Сплять, їдять, кохаються — i все це за якихось кiлька метрiв. Що в цьому гарного?» Вiн тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязнi до мешканцiв бетонних блокiв не минало. I Ковальчук уже достеменно знав, _коли_ й _через_що_ те почуття з'явилося.
Це сталося майже рiк тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсi, надумав посадити пiд балконом садочок, розвести квiти. Вiн довго розчищав землю вiд будiвельного смiття, тодi завiз кiлька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанцiв, викопаних неподалiк, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.
I за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тiльки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бiсили повчання i поради роззяв, якi виходили на балкон покурити й розвiятись. Михайло пiдводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тодi з перебiльшеною люб'язнiстю проказував:
— До чого ж я вам вдячний! I що б я робив без вашої помочi?
Усмiшка поступово зникала з облич многомудрих сусiдiв, i вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу «шизофренiка»...
...Йти додому сьогоднi, як i взагалi останнiм часом, не хотiлося. Спершу Мишко щиро вiрив, що справжня причина його затримок криється в постiйних робочих клопотах. Одразу ж пiсля чергової доби вiн заїжджав у колону i, не дожидаючись напарника, мив машину, перевiряв рiвень мастила й без кiнця-краю регулював зазор у трамблерi. Одне слово, дiла вистачало.
