Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Владимир Наумович Михановский (род. 2 октября 1931) — украинский советский писатель, прозаик, поэт, драматург, также известный произведениями других жанров.
Родился 2 октября 1931 года в Харькове. Окончил физмат Харьковского университета (1954) и ВЛК (1969). Преподавал математику и физику в Харьковском университете (1954-62). Печатается с 1948. Член союза писателей с 1963. Живет в Москве.
Первая НФ публикация — сборник «Тайна одной лаборатории» (1964). Перу М. принадлежит роман «Шаги в бесконечность» (1973), в центре которого — судьба экипажа звездолета, захваченного черной дырой, а также многочисленные рассказы и повести, составившие сборники — «Гостиница «Сигма» (1979), «Свет над тайгой» (1982), «Перекресток дальних дорог» (1987).
отрывок из произведения:
...Далеченько за містом на мальовничій галявині розкинувся музей зореплавання. Тут просто неба стояли ракети, наглухо прикуті до залізобетонних постаментів. Деякі з них були націлені в зеніт і, здавалось, чекали стартового сигналу, щоб злетіти вгору, у веселкове небо. Інші лежали на боці, потонувши в зелені, що буяла навкруги. Якщо в ракеті вхідний люк розташований надто високо, до нього приладнано драбинку. Забравшись усередину, відвідувач міг побачити, як жили, на яких кораблях літали п’ятдесят, сто або й двісті років тому.
За найкращого екскурсовода вважався незмінний директор музею Антон Петрович Сорокін. Смаглявий, худорлявий, він виглядав молодшим за свої п’ятдесят років. Під його керівництвом, крім численних роботів, перебував нині цілий штат — сорок п’ять слухачів Зоряної академії. Це були переважно студентки-старшокурсниці історичного факультету, що проходили в музеї переддипломну практику. Роботи вистачало всім, адже сюди приїздили з найвіддаленіших куточків земної кулі.
Коли чергова ракета поверталася з далекого рейсу, на Землі, як правило, минали десятки років з дня її старту. Техніка за цей час просувалась далеко вперед, люди винаходили більш досконале паливо для ракетних двигунів, відповідно до цього кардинально змінювались конструкції зорельотів, і тому корабель, що повертався з польоту, виявлявся здебільшого безнадійно застарілим. Та й самих прибулих астронавтів люди Землі часом не зовсім розуміли. Земляни, приховуючи здивування, розглядали химерний, відомий їм лише з стародавніх книг одяг, їхні неоковирні, допотопні кораблі. Зорельоти, як правило, відправлялися в музей, а космонавти вливалися в людське море, і щедра приязнь землян незабаром розтоплювала холодок відчуженості пришельців.
Від вокзалу до музею вела неширока алея. Красені клени, ледь позолочені осінню, шелестіли під різкими поривами холодного вересневого вітру. Антон Петрович щільніше запнув крилатку і, кинувши погляд на годинник, пришвидшив ходу: за три хвилини дев’ята. На лаві біля воріт сидів чоловік. «Мабуть, ранній відвідувач чекає відкриття музею», — вирішив він. Але коли підійшов ближче, чоловік підвівся і, чемно піднявши капелюха, спитав:
— Пробачте, ви директор музею?
— Я.
— Чудово! Дуже радий. Я багато чув про вас, дорогий Антоне Петровичу.
— Приємно, приємно, — Антон Петрович мало не зойкнув від залізного рукостискання гостя.
— Дозвольте відрекомендуватись, — посміхнувся відвідувач, — Джордж Стреттон, інженер-конструктор Едінбурзького полігону. Я дуже хотів би ознайомитися із зорельотом капітана Рамо. Мене, зокрема, цікавить схема управління кораблем. Ось мої папери… — Ну що ж, прошу, — сказав Антон Петрович, розчиняючи двері.
Широко ступаючи, гість розповідав щось про роботу Едінбурзького астроцентру. Крізь його оглушливий бас проривались якісь штучні, неприродні нотки, але в чому ця штучність, Сорокін не міг зрозуміти. Обличчя відвідувача і вся його постать пашіли здоров’ям, навіть під його широким дощовиком випиналися міцні м’язи спортсмена.
— Ти що, Робе? — звернувся директор до величезної кулястої постаті, що рішуче перетнула шлях Стреттону.
У відповідь робот щось промимрив, його очі-фотоелементи були спрямовані на раннього відвідувача.
— Що з тобою? — здивувався Антон Петрович. — Ану, забирайся на Мельхіоровий майданчик і наведи там порядок. Негайно, — додав він, побачивши, що робот чомусь вагається.
...Далеченько за містом на мальовничій галявині розкинувся музей зореплавання. Тут просто неба стояли ракети, наглухо прикуті до залізобетонних постаментів. Деякі з них були націлені в зеніт і, здавалось, чекали стартового сигналу, щоб злетіти вгору, у веселкове небо. Інші лежали на боці, потонувши в зелені, що буяла навкруги. Якщо в ракеті вхідний люк розташований надто високо, до нього приладнано драбинку. Забравшись усередину, відвідувач міг побачити, як жили, на яких кораблях літали п’ятдесят, сто або й двісті років тому.
