Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Геннадий Мартович Прашкевич родился 16 марта 1941 года в селе Пировское Енисейского района. Прозаик, поэт, переводчик, эссеист. Окончил Томский университет с дипломом геолога. Участвовал в различных геологических и палеонтологических экспедициях (Урал, Кузбасс, Горная Шория, Якутия, Дальний Восток, Камчатка), работал в лаборатории вулканологии Сахалинского комплексного НИИ, В 1990-х годах возглавил литературный журнал «Проза Сибири». Как писатель-фантаст Геннадий Прашкевич дебютировал в 1957 году рассказом «Остров Туманов». Сегодня он один из самых плодовитых и разносторонних авторов НФ, удачно работающий в различных ее жанрах и направлениях: детективная фантастика, социальная НФ, лирико-философская и сатирическая фантастика. Перу Г.Прашкевича принадлежат книги «Такое долгое возвращение» (1968), «Люди Огненного кольца» (1977), «Разворованное чудо» (1978), «Пять костров румбом» (1989), «Фальшивый подвиг» (1990), «Кот на дереве» (1991), «Великий Краббен» (2002). Большую популярность приобрел цикл «Записки промышленного шпиона» (1992), «Шпион против алхимиков» (1994). С не меньшим успехом он работает и в других областях: Г.Прашкевич — автор стихотворных книг (»Посвящения», 1992; «Спор с дьяволом», 1996), детективных и исторических произведений, очерков о поэтах и ученых, мемуаристики; перевел и издал книгу корейского поэта Ким Цын Сона и антологию болгарской лирики «Поэзия меридиана роз» (1982).
отрывок из произведения:
...Коли шерп закричав і зник з виступу, зірваний важким зітханням лавини, я судорожно вхопився за льодоруб, але крижана брила переломила дерев’яний держак, і я впав у білі потоки снігу, що шалено мчали кулуаром.[2] Тільки б не засмоктало!
Я відштовхувався руками й ногами, ковтав ї випльовував клятий сніг, а все навколо кипіло, мов у гігантському казані.
І все ж я вирвався. Відповз до скель, що похмуро височіли над льодовим бортом кулуара. Сніговий потік розпався, і тільки внизу ще клубочилася біла хмарина, пронизана яскравими веселками.
Все вмовкло. Лиш запорошені сніговим пилом скелі тягли низьку басову ноту, строго підкреслюючи, що в цьому пустельному світі я лишився сам-один.
Далека піраміда Джомолунгми маяла по вітру снігову китицю. Гора скидалася на біле скуйовджене страховисько, і, уявивши заметіль, що свистіла на її вершині, я подумав — там іще гірше… Лходзе і Нупзе були такі ж величні, і все-таки не вони й не Джомолунгма здавалися звідси найбільшими. Ама-Даблан — ось хто по-справжньому придавив усе. Її громада закривала пів-обрію.
«Вставай, — сказав я собі. — Вставай і йди. Там, унизу, Пасанг, шерп, що три сезони тягав твій рюкзак і жодного разу не відмовився від найскладніших маршрутів…» Я підвівся.
Долина піді мною щойно була заповнена важким туманом, але тепер він розвіявся, і я побачив ген унизу втиснуте, наче лінза, чорне льодникове озеро, оточене майже прямовисними стінами льоду. Слід лавини вів до озера, та перед самим берегом відхилявся, розбиваючись об щітку скель, що вилазили із снігів мов голі, скарлючені від холоду пальці… Десь там, під брилами льоду і снігу, лежав Пасанг… Найгірше було усвідомлювати, що все сталося за три кроки від тріумфу. Адже я чітко бачив чорну тінь, що майнула переді мною, і так само чітко побачив ланцюжок глибоких слідів. Це міг бути тільки йєті! І тепер, коли я це знав, доля буквально скинула мене з вершини. Я рвався вгору, на льодникове поле, а вона гнала мене вниз, до втраченого мною супутника. Я ладен був впасти на сніг, закричати, але це все одно нічого б не змінило. Я програв. Це не можна було не визнати. І тільки привид згорбленої постаті та ланцюжок слідів залишаться мені втіхою або… нагородою.
«Гаразд, — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа».
А коли він мертвий?
Я похитав головою: «Я мушу знайти шерпа! Це закон. Мертвий він чи живий, я мушу знайти його!» Але за цей час йєті зникне!
«Досить! — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа. Він мій супутник, і все у нас було на двох — теплі біваки в долинах, з гарячим чаєм і ромом, холодні біваки в стременах, коли ми на всю ніч зависали над проваллям на вузьких і ненадійних штормових драбинках, прибитих до скель такими ж ненадійними гачками…» Ти втратиш стільки часу на пошуки! — немов чув я збоку. — Змарнуєш стільки часу і можеш взагалі не знайти шерпа. Його могло всмоктати в глибину лавини, поховати під тисячами тонн льоду. А йєті чимраз далі й далі йтиме по льодовиковому полю…
...Коли шерп закричав і зник з виступу, зірваний важким зітханням лавини, я судорожно вхопився за льодоруб, але крижана брила переломила дерев’яний держак, і я впав у білі потоки снігу, що шалено мчали кулуаром.[2] Тільки б не засмоктало!
