Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Тематика та настрiй оповiдання можна означити як виявлення iррацiонального та дивовижного у зовнiшньо рацiональному життi. Героїв вiдрiзняє своєрiднiсть, непередбачуванiсть i неповторнiсть. Всi вони, не зважаючи на свої вади та чудноти, є особистостями, що в їх пiдгрунтi лежить людянiсть. Свiт, вiдтворюваний в оповiданнi, — це свiт поза голим рацiоналiзмом, матерiальними розрахунками та вигодами, свiт, де панує дух iнобуття i власних цiнностей. Текст вiдрiзняє своєрiдна витончена iронiя.
отрывок из произведения:
...Усе вiдбувається конче швидко.
Просто в мiй сон (коли я нарештi в той фатальний або навiть «раковий» ранок добираюсь до кiмнати) удирається ще один сон. Сон-сюр. Немов бракованi мотрiйки. I в цьому снi я чую гуркiт у дверi. На вибивання. Менi здається, що я пiдхоплююсь, вiдчиняю, але насправдi лежу, у горлi — вата, неможливо навiть вiдповiсти, я роблю ще одну спробу, цього разу реальну, але виявляється, що i вона менi теж наснилась. У свiй фатальний ранок я спала i тому розправу над собою обминула. (Цiкаво, якою вона була би? Втiм, тодi менi цiкаво не було. Анiтрошки).
I от, нарештi, головна МОНАДА.
Вона виникає години за двi, тому що знає... Я чую її голос, навiть радiю, тому що угвинчується (каюсь) наївна, навiть маревна думка: а раптом? (Анжела заборгувала менi за роботу добрячу суму плюс давнiй гонорар). Але новина приголомшує. Менi хочеться згадати очi або вираз обличчя Анжели, коли вона повiдомила, що в неї пропало пiвтора мiльйони. (За її мiрками сума цiлком копiйкова). Але, по-моєму, очей не було. Або я тодi ще не вiдiспалась. Почуваю, що повiки мої обпливли, i Анжела це вiдразу помiчає (вона спостережлива, це варто вiдзначити):
— Ти вся опухла.
Я дивлюсь на неї i роблю першу помилку (холод, недосип, несподiване вторгнення, свої, здавалося би, хлопцi поруч, хоч i в неї в служiннi): я дозволяю вивести себе в коридор, полишивши в кiмнатi хлопцiв (у цей час вони роблять перший швидкий огляд; втiм, я поки що не пiдозрюю, у чiм справа), Анжела вiдводить мене до вiкна i повiдомляє, що мене шукають, тому що! Я усе розумiю, миттєво, тiльки неправильно реагую. Я немов усе ще додивляю сон, в який раптом уклинився iнший сон, але все це несправжнє, химерне. Вигукую зовсiм дурнувате:
— Так ти що, Анжела?
Я немов намагаюсь її напоумити, хоча їй потрiбно зовсiм iнше. Вигляд в Анжели iмпозантний. На головi — туга чорна шаля, немов ознака туги за грiшми; пiдiбране дiлове обличчя суворе, руки засунутi в кишенi вузького довгого пальта пiскового кольору, вочевидь, призначеного сховати товщину хазяйки; сталевий погляд, рожева доглянута шкiра.
Я розумiю: їй треба, щоби я поїхала. За двi години тут будуть гарячi хлопцi, умовляє вона, у котрих свiй метод розбирань.
— Зрозумiло.
— Грошi на проїзд потрiбнi?
— Навiщо? У мене ж пiвтора мiльйони.
Анжела обертається, шарф її чiпляється за шпiнгалет, вона рiзко вiдкидається, викручуючи шию, i вiдрубає:
— Такi жарти навряд чи хтось зрозумiє.
— Безумовно.
— Поїдеш на iнший вокзал, твiй вони оточили. Скажiмо, Київський.
— Що бiля твого будинку?
— Там найбезпечнiше.
Менi хочеться їй подякувати, i я слухняно киваю:
— Спасибi. Я неодмiнно поїду саме туди.
— Вони вирiшили, що ти втекла. Усе дуже збiглось.
— Нiчого не буває чудовiшим, нiж коли усе сходиться.
— Ти не чула стукоту?
— Чула.
Нарештi вирiзняються її очi: пронизливi, майже iнфернальнi. Що не упускають жодного нюансу реакцiї...
...Усе вiдбувається конче швидко.
