Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Геолог Ткач — герой остросюжетной приключенческой повести «Хамсин» — проявляет волю и мужество в самых экстремальных условиях.
отрывок из произведения:
...Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. Ящики 8 керном лежали просто неба, поряд із дощатим будиночком бурильників.
— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліти. Глибина… — Він перевів погляд на стратиграфічну колонку: — Глибина тисяча вісімсот метрів.
Спека його, здавалося, не доймала — на лобі жодної краплини поту.
— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо до лісосмуги, охолонемо.
Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки через поле стиглого вівса. Йшли мовчки. А коли нарешті дісталися затінку, мій супутник озвався:
— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Сказати точніше — пекло.
Ткач ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового.
— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше бачиш пустелю? — мовив він по хвилі. — Піднесеності й суму. Та спочатку охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі й стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникають твої тривоги. Настає якась дивна рівновага душі й тіла. Подих твій зливається з подихом світла й простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчинишся в пекучому безгомінні, настає раптом дивовижне відчуття, ніби в тобі виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але помітивши в моїх очах зацікавленість, він заклав руки за голову й провадив далі: — От зараз я лежу під оцим деревом, ви сидите, прихилившись спиною до нього ж, навколо висока трава. Так от, цю картину я вже бачив, там, у пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я її не розгледів як слід. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ні відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того, що я зазнав тоді, мені весь час здається, ніби я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.
— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося тоді в пустелі, відбулось якесь зрушення в психіці й у вас з’явився дивний комплекс, начебто все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.
— Ця думка й мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я, мабуть, тим здогадом і вдовольнився б. Бо й справді, хіба мало закомплексованих на світі… Але ж та обставина… — Цього разу він глянув на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачити… Якийсь час він лежав мовчки. Його міцно стулені губи й вигорілі на сонці брови на засмаглому обличчі здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розімкнулися й він мовив:
— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керна водоносного горизонту, до якого добувалися свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Щоправда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів…