Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Небольшой отряд возвращающихся с фронта солдат-победителей армии Людовой вступает в деревню контролируемую «лесными братьями». Не смотря на то, что все их мысли давно в мирной жизни, они вынуждены вступить в бой с превосходящим по численности отрядом противника, таких же поляков, которых разделяет лишь идеология и жизненные обстоятельства.
отрывок из произведения:
...Полк живе довше, ніж людина. То тільки солдати падають, як осіннє листя. Часом завірюха одним подувом обламає взводну парость, а то й ротна гілка надломиться, а полк стоїть, як окоренок. Пошрамований артилерійськими громами, обпалений полум’ям війни, а тримається.
Полягли славні хлопці над Віслою, захлинулися в болотах Валу Поморського, потонули в гіркій воді Колобжегу, попливли за течією Одри до моря. Здавалося, загиблі під Берліном будуть останніми, — хто пережив перший тиждень травня, той раніше посивіє, ніж помре. Але не так сталося, як гадалося. Відтоді вже рік минув, а полк і досі на ніч не роззувався, бойовими набоями його постачали краще, ніж хлібом, викреслюючи фіолетовим чорнилом полеглих із списків особового складу.
До старої пісеньки тоді нові слова доточилися:
Допоки хліба не колосяться спілі, брат зброю ладнає, щоб стрелити в брата, довкола лиш пустка й хати погорілі, —
невтомній піхоті не час спочивати.
Співали всі — і ті, хто ще й тижня не прослужив, і ті, хто вже сім літ не знімав військових мундирів. Співали голосно, а самі собі думали тихенько, що час би вже й відпочити, землю орати та діток плодити. Тим часом усе складалося навпаки — люди не бігли стрімголов з відрами на пожежу, а, забачивши під рідною стріхою вогонь, утікали якнайдалі; гайвороння гуком не сполохаєш, бо воно зліталося туди, де чути було рушничні постріли.
Тієї весни скиба лягала за плугом червоно. Кожен бачив — то від мишви, що розплодилась як ніколи, однак було моторошно — здавалося, земля просякла кров’ю, й досить грудку стиснути в кулаці, як кров проступить між пальцями.
Може, по великих містах було інакше, може, по інших краях спокійніше, але там, де полкові наказано було нести службу, люди й досі падали, немов те листя. Дощок було менше, ніж загиблих. Траплялося, товариша споряджали до вічного сну не в труні, а в плащ-накидці, й за подушку слугував камінь. Однак пробуджувалася вже надія, що все незабаром скінчиться, бо дедалі більшало новобранців, сірі батальйони зазеленіли від новеньких, щойно з-під голки, мундирів.
Дуб не скидає старого листу цілу зиму, аж до останніх, напровесні, морозів, і лише тоді пускає його за вітром.
Чи не так і полк?
Хтозна. Не було нагоди пересвідчитися. Лише коли пішли чутки, наче шестеро із старої гвардії йде на цивільну службу, а не до землі сирої, то кожен убачив у тому добрий знак. А хто мав змогу, ішов до штабу подивитися, як виглядатиме така подія.
На старому панському вигоні, витолоченому й роз’їждженому військом, марширувала рота новобранців. Паски ще не встигли потемніти від дощу, свіжо ясніли приклади карабінів, безпорадно стирчали ріжки щойно виданих кашкетів, невміло надітих на бриті голови. В їхніх очах ще чаївся новобранський перестрах, аби не проґавити якоїсь команди. Співаючи, хлопці роззявляли роти, як від гарячої картоплі:
Цариця полів — найперша в бою,
Боронить піхота вітчизну свою!
Честь піхотинця високо нести
готуйся, солдате, щоб контру змести.
А що ближче підходила рота, то голосніше лунав спів, і шереги четвірок були стрункі, мов на параді. Рота певний час марширувала на місці, завзято виспівуючи одні й ті ж куплети, згодом зовсім зупинилась. Замикаючі, відступивши на півкроку, відслонили оту шістку, яка першою із «стариків» мала йти «на цивільну»...
...Полк живе довше, ніж людина. То тільки солдати падають, як осіннє листя. Часом завірюха одним подувом обламає взводну парость, а то й ротна гілка надломиться, а полк стоїть, як окоренок. Пошрамований артилерійськими громами, обпалений полум’ям війни, а тримається.
