Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Володимир Владко. Український письменник — фантаст, журналіст і театральний критик. Член союзу письменників СРСР, нагороджений двома орденами «Знак Шани» і медалями, почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, Почесною Грамотою газети «Правда», грамотами газети «Комсомольська правда». Був також удостоєний вищої нагороди за творчість «Золотий Космонавт», присудженою Міжнародним жюрі з''''їзду письменників — фантастів соціалістичних країн в Познані.
Твори Володимира Владко, якого називали «українським Жюлем Верном», були перекладені білоруську, болгарську, угорську, литовську, німецьку, сербську, чеську і японську мовами.
отрывок из произведения:
... — А я кажу тобі, — відповів своєму другові Соболю майор Тимощук, — що спостережливість — не тільки вміння помічати деталі. Цим ти володієш добре. Та фотоапарат, наприклад, робить це ще краще, він навіть фіксує всі деталі. Однак навряд чи хто називатиме його спостережливим, хіба не так?
Вони йшли вулицею. Низьке зимове сонце кидало сліпучі відблиски на чистий білий сніг, що випав на світанку. Земля бралася ожеледдю. Нечасті прохожі обережно обходили слизькі місця.
— Я хочу сказати, — вів далі майор Тимощук, не чекаючи відповіді, — що деталі треба вміти зіставити одна з одною, зрозуміти їхні зв’язки, відкинути зайве, залишити важливе й потрібне. Тоді ти маєш право робити висновки. Якщо такі висновки будуть правильні, тоді можна говорити про спостережливість. Тільки тоді, розумієш?
— Виходить, я, з твого погляду, лише ніби невдалий фотоапарат? — з жартівливою образою спитав Соболь.
— Ні, друже. В тобі є нахил до спостережливості. Тільки він мало розвинений, бо ти захоплюєшся кількістю поміченого, механічним нагромадженням спостережених деталей. Це ще далеко не все, хоч зорова пам’ять у тебе зразкова, визнаю. Але цього замало… принаймні було б замало для офіцера радянської контррозвідки.
Соболь шанобливо подивився на свого друга. Справді, він щиро поважав його за гостроту розуму, виняткову спостережливість і ясність думки. Дехто називав це інтуїцією — так сильно іноді вражали товаришів зовні несподівані, але завжди внутрішньо обгрунтовані висновки майора з складних, заплутаних, а іноді і суперечливих обставин якоїсь справи. Він знав: втручання Тимощука вже не раз допомагало розв’язати майже безнадійне завдання, немовби освітлене раптом зсередини могутнім і світлим проникненням його ясного розуму.
— То навчи і мене цієї спостережливості, хай йому чорт! — з благанням мовив Соболь по паузі. — Чи, може, це секрет?
Тимощук посміхнувся:
— Звісно, ні, друже. Ну от, наприклад, спробуй охарактеризувати он ту людину в хутряній куртці, що простує попереду нас. А я послухаю.
Соболь охоче погодився. Кроків за тридцять попереду простував невисокий чоловік у чорній хутряній куртці. Він ішов якось непевно, похитуючись. Ось він, послизнувшись, мало не впав. «Гм, це не так важко!» — подумав Соболь і мовив:
— Якби не твоє глибокодумне запитання та ще після не менш глибокодумної розмови про спостережливість, я просто сказав би, що той чолов’яга трохи випив. Але тепер так не скажу, і не сподівайся! Зараз міркуватиму вголос. Це якийсь службовець — про це свідчить його тека. Він згорблений, голова опущена. Мабуть, якась службова неприємність. Ну, скажімо, дістав за щось догану. Іде додому й переживає. Ні на кого не дивиться, нічого не помічає, збентежений… Чоловік у хутряній куртці тим часом почав переходити вулицю. І тут скоїлося щось неймовірне. Зненацька з-за рогу вигулькнула машина, маленький вілліс. Чоловік не встиг навіть озирнутися, як машина наскочила на нього ззаду і вдарила радіатором. Чоловік змахнув руками, скрикнув і впав. Машина, рипнувши гальмами, спинилась. З неї вистрибнув військовий і кинувся до потерпілого, що лежав на снігу розкинувши руки.
Усе це сталося в одну мить на очах у вражених Тимощука і Соболя. Вони підбігли до місця аварії. Військовий уже підняв чоловіка в куртці і насилу тяг його до машини.
— Дозвольте допоможемо, товаришу капітан, — звернувся до нього Тимощук. — Здається, він непритомний… Військовий спідлоба зиркнув на майора.
— Роззява така, переходить вулицю і не дивиться, — пробурмотів він. — Тепер відповідай за нього… Кладімо в машину, я його в госпіталь відвезу.
— Навіщо ж у госпіталь, товаришу капітан? — сказав Тимощук. — Тут якраз за рогом інститут травматології. Його там зразу оглянуть і скажуть що і як. А ми з товаришем, до речі, свідками будемо, потвердимо, що він сам винен. Ми якраз про нього щойно говорили. Він хитався, мов п’яний. Правда ж, Соболь? Ну, сідай, чого стоїш? їдьмо, товаришу капітан!
Військовий похмуро глянув на Тимощука. Соболь теж здивовано подивився на друга: чого це він одразу став такий балакучий? Але Тимощук так дбайливо клопотався непритомним, голос його лунав так щиро, що військовий, хоч і кашлянув незадоволено, все-таки сів на місце і включив мотор...