Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Загребельний Павло Архипович — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989), депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980). Кандидат у члени ЦК КПУ (1976–1981), член ЦК КПУ (1981–1990).
Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів, а також збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Твори високо оцінені критикою, мають широке читацьке визнання, Загребельний один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за кордоном. У 2004 році нагороджений званням Героя України .
отрывок из произведения:
...Перед тим довго йшли степами. Куди йти, знав хтось попереду, незрима сила вела їх далі й далі, ішли ночами, не запалюючи навіть сірника, день маскувалися у посадках, в балках, заквітчували зеленими гіллячками гармати, коней, зарядні ящики, вози, затикали собі гілочки за пілотки, за шинельні скатки, — уже й не маскування, а сміх, але наказ був твердий: маскуватися всіма можливими й приступними засобами — і командири суворо стежили за його виконанням.
Козак опинився у протитанковій батареї старшого лейтенанта Храмцова неспогадано для себе. Поїзд, на якому він їхав, удосвіта попав під бомбування, розбило паровоз, потрощило кілька вагонів, горіла вся станція, метушилися безладно цивільні й військові, два фашистські літаки, які налетіли на станцію, мабуть, викидавши всі свої бомби і вистрілявши по нещасних людях запаси патронів, спокійно вивернувши свої черева у високому чистому небі, подалися геть, а внизу заколотилося ще дужче. Кожному, хто вцілів, кортіло мерщій втікати з цієї проклятої станції, їхати далі, загубитися у степових просторах, опинитися в чистому полі, де не буде загроз, нападів і смерті.
Згодом Козак збагне, що від смерті порятунку тоді не було ніде, але те станеться згодом, а тоді він разом з усіма бігав по станції, сам не знаючи, чого шукати і на що сподіватися, аж поки побачив вивіску «Військовий комендант» і кинувся туди, хоч, властиво, до військових не належав.
Комендант — невисокий майор, у пропітнілій під ременями гімнастерці, був, здається, єдиним тут спокійним чоловіком. Об нього розбивалися усі пристрасті, його не зачіпала ніяка колотнеча, він не знав ні жалів, ні співчуття. Спокійно стояв в оточенні ще кількох офіцерів, виловлював із розклекотаного натовпу людей, що штурмували його невелике приміщення, то того, то іншого, щось питав, щось казав, коротким рухом руки показував на якогось з офіцерів довкола себе, і люди поволі втишувалися, групувалися, у безладі запановував видимий лад, аж не вірилося, що таке може відбуватися ось тут у тебе перед очима. Козака винесло на майора сліпою силою, яка й далі тиснула знадвору, майор владно простягнув руку до хлопця по документи, Козак мить завагався, але ззаду закричали й заштовхалися, тоді він дістав з-за пояса з-під сорочки великий конверт у сургучових печатях, подав комендантові. Той глянув, не здивувався, сказав коротко:
— В Одесу не попадеш.
— Але мені ж в Одесу.
— Оточена Одеса, — сказав майор і рвонув обгортку пакета.
Козак не встиг і зворухнутися, щоб захистити свій пакет, а майор уже читав папери і вже повертався до високого старшого лейтенанта...
...Перед тим довго йшли степами. Куди йти, знав хтось попереду, незрима сила вела їх далі й далі, ішли ночами, не запалюючи навіть сірника, день маскувалися у посадках, в балках, заквітчували зеленими гіллячками гармати, коней, зарядні ящики, вози, затикали собі гілочки за пілотки, за шинельні скатки, — уже й не маскування, а сміх, але наказ був твердий: маскуватися всіма можливими й приступними засобами — і командири суворо стежили за його виконанням.
