Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
У далекому Ташкенті під час війни Роман палко покохав Юлію. Вона його Джульетта, жінка його долі. Та Юлія, кажуть, померла від тифу, а може, просто пропала, але він шукає її усе життя. На його обріях несподівано і негадано з’являлися інші жінки і так само зникали, своєю смертю стверджуючи: «разом щастя не буває, хтось має загинути, нехай то буду я». Він жив далі і все частіше приходили думки, що жінка може врятувати чоловіка від усього на світі, навіть від самовбивства. А тепер прийшов його час виборювати у долі свою любов. І щоб захистити свою останню Юлію, він вбиває себе.
отрывок из произведения:
...Ребром долоні капіташа рубонув по денцю пляшки, горілка в тісній посудині злякано підстрибнула до вузької шийки, біло скаламутилася і мовби аж закипіла, картонна затичка, розламуючи тонку сургучеву запечатку, вилетіла з отвору, дрібні холодні бризки приснули на голі Юльчині руки, від несподіванки жінка злякано скрикнула, тоді засміялася, лукаво повела оком:
— Капіташо, не хуліганьте!
— Хуліганчики–вуркаганчики, — пробурмотів капіташа, урочисто виставляючи так хвацько відкорковану ним пляшку посеред круглого столика, точно по центру світляного кола, утворюваного тьмавою електролампочкою (мабуть, двадцяти–п’ятиватка, як у казармі), що по–сирітському тулилася в глибині круглого шовкового абажура з довгими китицями. Абажур був червоний, китиці жовті, тому й світло від лампочки мінилося химерними кольорами: червоним, жовтим, оранжевим, — але на продубленій азіатським сонцем шкірі капіташиного обличчя всі ці кольори вмирали, самознищувалися, і зачудований Шульга ніяк не міг збагнути, чи то перед ним справді капіташине обличчя, а чи капіташин брезентовий чобіт, «пустельний варіантик», як хвалився капіташа.
— Як будем вживать: з горлечка чи з підручних сервізиків? — поспитав капіташа.
— Я ж вам сказала: не хуліганьте! Яке ще мені горлечко? — Юлія спурхнула з ослінчика, заторохтіла посудом коло плити. — Ось тут дві узбецькі піали, а оце й склянка для капіташі.
— Такечки–та–ак! — забулькав горілкою в підставлені Юлією посудини капіташа. — Ви п’єте з лейтенантиком на брудершафтик піалами, а капіташі — гранчак в зуби? Капіташу, значить, відлучаємо, як бичка від корови? А хто виконував ваше бойове завданнячко, дорога Юліє? Кому сказано було привести лейтенантика і хто його привів? Питаннячко!
Капіташа любив вживати зменшувальні форми слів. Шульга був знайомий з ним вже кілька днів, а й досі не міг збагнути таємниці такого слововживання. Чи то капіташа був малописьменний (вислужився з рядових), чи просто негідник… Тоді як же така жінка могла вже при першому випадковому знайомстві давати капіташі свою адресу, запрошувати в гості? Ну, вона запрошувала їх обох і навіть мовби найперше його, Шульгу, як земляка, та однаково ж присутність капіташі теж малася на увазі, і не просто так собі на увазі, а, сказати б,. зі значною перевагою, першим номером, бо адресу сказано капіташі і запросини теж передавалися через нього, хоч ніби і на двох.
Ще вчора Шульга, як йому здавалося, зовсім не переймався випадковою пригодою і випадковим знайомством з чорнявою міліціонеркою. І майже не заздрив капіташі, який з демонстративною урочистістю готувався до побачення з вродливою Юлією. Запрошувала на побачення ніби їх обох, але капіташа вирішив, що то тільки форма ввічливості, бо який же з молодесенького лейтенантика мужчина ї що йому робити там, де вже буде справжній мужчина, тобто капіташа. Отож не було мови про те, що Шульга йтиме туди, куди вирушатиме капіташа, і Шульга, власне, і не мав ніяких підстав заперечувати...