Огненне коло автор книги: Иван Багряный об авторе подробно жанр книги: Классика добавлена: 28.04.2005

- «     оценка: 2.33 (3 чел.)     » + 1   2   3   4   5 «хуже     ваша оценка     лучше» ОТКРЫТЬ ТЕКСТ КНИГИ нажмите на ссылке второй клавишей мыши и выберите "сохранить объект как..." Готовый поиск (именно этой книги) в интернете: на Google.com на Yandex.ru на Rambler.ru

о книге: Іван Багряний (справжнє прізвище Іван Павлович Лозов'ягін) народився 2 жовтня 1906 року в місті Охтирка, що на Сумщині. Деякий час батьківщиною письменника вважали село Куземин, але, як було доведено його біографом Олександром Шугаеєм, така думка є хибною... Після закінчення церковно-приходської і вищої початкової шкіл 1920 року вступає до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-кеарамічного профілю. Далі було навчання у Київському художньому інституті, робота офорлювачем сцени у театрі. Друкуватися Багряний почав 1926 року в журналі «Глобус». Стає членом літературного об'єднання «Марс» («Майстерня революційного слова»), яке пізніше піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики, а його членів Плужника, Осьмачку, Фальківського, Івченка, Косинку, Підмогильного, Савченка, Качуру було всіляко переслідувано. У 20-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Аве Марія», написано п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1930 році побачив світ роман у віршах «Скелька», за який в тогочасному журналі «Критика» навзано «співцем куркульської ідеології»... Як згадував письменник у своїх спогадах: «У 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький українських) ухил в літературі й політиці й ув'язнений у внутрішній тюрмі ГПУ, де пробув 11 місяців у камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував у таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, у 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холодній горі...» У роки війни Іван Багряний опиняється під німецькою окупацією. Одразу іде в українське підпілля, працює в референтурі пропаганди, пише пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малює карикатуру і плакати агтаційног призначення. Одночасно Іван Багряний бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Водночас, Іван Багряний не полишає літературу працю. 1944 року він пише один із найталановитіших творів — «Звіролови», а згодом — «Тигролови»... Івана Павловича Багряного — талановитого українського письменника і активного громадсько-політичного діяча, удостоєно Державної премії України імені Тараса Шевченка 1992 року.

отрывок из произведения: ...Потiм все якось змiнилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсiм iнший. Все нiби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, млiють i трiскають, опаленi вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемнює сонце, й воно виглядає крiзь опалову мряку жовтогарячим покотьолом... Стовбури дерев розщепленi гарматними набоями та авiабомбами... Двiр з розбитою бiлокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й «потом»... Хата з забитими вiконницями. Пiд хатою при стiнi стоїть стiл, а на столi лежить юна-юна жiнка, убита... Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях i на опуклих оголених грудях, виступає з соскiв i стiкає помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину її нiби спить... теж забризкане кров'ю. Обоє як живi, нiби сплять,смерть була безсила спотворити зовсiм божеську красу цiєї земної Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невiдомо чого бояться — чи смерти на столi, чи смерти, що десь лiтає вгорi в опаловому небi... Придивився й раптом упiзнав — це ж Ата! I — з малим дитям! Чому з малим дитям?!. Ридаючи, йшов десь пустирищами, нiс свiй божевiльний розпач руїнами, щоб нiхто не бачив... Раптом удар через пiврозбитий паркан чимось по головi — це ударив хтось рiдний i страшно закляв знайомим голосом — очi заслiпила кров, багато калиново-червоної, пiнистої кровi на одежi, на руках, якими затуляв мiсце удару... Голос кляв, вiддаляючись, чийсь рiдний голос... В серцi пiднялася буря не то пекучого гнiву, не то пекучих слiз, тяжких слiз вiдчаю i розгубленостi, i гiркого жалю, i образи,хотiв раптом закричати щось навздогiн тому голосовi, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця... I проснувся. З опритомненням погас рух, умер вiдчай, i вмерла думка. Лежав обважнiлий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола,така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами... Задушливий сморiд диму й пiроксилiну заливає все — уривки снiв, безголосий крик, порухи душi, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить... Здається, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволiле тiло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем зсередини, зовсiм не реагує на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь свiт горить. Так йому й треба. На мiзок настирливо навалюється непереможний тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна протистояти, i душа, утiкаючи вiд того тягаря, знову поринає в сон, утiкає в якийсь iнший свiт — в маячiння...

я хотела почитать в оригинале

читала книгу с дольшим удовольствием и интересом.советую всем)

Чтобы писать комментарии вам нужно
авторизоваться (войти) или зарегистрироваться