Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Іван Багряний (справжнє прізвище Іван Павлович Лозов'ягін) народився 2 жовтня 1906 року в місті Охтирка, що на Сумщині. Деякий час батьківщиною письменника вважали село Куземин, але, як було доведено його біографом Олександром Шугаеєм, така думка є хибною... Після закінчення церковно-приходської і вищої початкової шкіл 1920 року вступає до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-кеарамічного профілю. Далі було навчання у Київському художньому інституті, робота офорлювачем сцени у театрі. Друкуватися Багряний почав 1926 року в журналі «Глобус». Стає членом літературного об'єднання «Марс» («Майстерня революційного слова»), яке пізніше піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики, а його членів Плужника, Осьмачку, Фальківського, Івченка, Косинку, Підмогильного, Савченка, Качуру було всіляко переслідувано. У 20-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Аве Марія», написано п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1930 році побачив світ роман у віршах «Скелька», за який в тогочасному журналі «Критика» навзано «співцем куркульської ідеології»... Як згадував письменник у своїх спогадах: «У 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький українських) ухил в літературі й політиці й ув'язнений у внутрішній тюрмі ГПУ, де пробув 11 місяців у камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував у таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, у 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холодній горі...» У роки війни Іван Багряний опиняється під німецькою окупацією. Одразу іде в українське підпілля, працює в референтурі пропаганди, пише пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малює карикатуру і плакати агтаційног призначення. Одночасно Іван Багряний бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Водночас, Іван Багряний не полишає літературу працю. 1944 року він пише один із найталановитіших творів — «Звіролови», а згодом — «Тигролови»... Івана Павловича Багряного — талановитого українського письменника і активного громадсько-політичного діяча, удостоєно Державної премії України імені Тараса Шевченка 1992 року.
отрывок из произведения:
...А вони хрестили дитину.
Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала перед їх похололими душами, розторощена й обернена в руїни. Недавнє струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених — ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах.
В апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю, що для багатьох була напророченим біблійним кінцем світу, зруйновані й спустошені самі, як і все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали її п'янкою трутою, й гатили її піснями, й засипали її зухвалим, блюзнірським, одчайдушним сміхом, щоб не завити раптом у чорну безвість, як первісні вовчі душі на холодний місяць. Вони співали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавіння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слізьми безнадії, тягучим криком загубленого, руїнами заваленого, безпритульного, до краю осамітненого людського серця...
Максим, господар дому цього й батько дитини цієї, сидів біля столу і, замість бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стіну — туди, на вулицю, в світ, що глухо гомонів. Дивився й нічого не бачив, — усе зливалося в одному сліпучому образі, немовби хтось крутив фільм, спроектований на сліпучий екран, і зупинився саме на цьому місці...
... Син сонячного Палермо чи, може, Венеції — син далекої легендарної Італії, витиснутий геть із колони, що котилася бруком і в якій він ішов автоматично, — обвів сонце, й увесь світ, і це чуже, незнайоме місто невидющими очима й опустився на парапет. Він дотягся до нього, до парапету при бульварі, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашеній, перемішаній із снігом грязюці, й опустився на лату того парапету — напівпритомний, до кінця виснажений. Широко витріщеними й невидющими очима він дивився просто перед себе й мотав головою; порепані уста його обкипіли кров'ю; мотав головою й зрідка висував язик, і смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст...
А проти нього став товариш його вірний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, і, вибиваючись із решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вітчизни, — туди, куди вони всі йдуть, падаючи й знову встаючи.
— Аванті!.. Аванті!!.[1] — повторяв він уперто, з тихим одчаєм. Він сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вітрі, що ось-ось упаде...