Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Іван Багряний (справжнє прізвище Іван Павлович Лозов'ягін) народився 2 жовтня 1906 року в місті Охтирка, що на Сумщині. Деякий час батьківщиною письменника вважали село Куземин, але, як було доведено його біографом Олександром Шугаеєм, така думка є хибною... Після закінчення церковно-приходської і вищої початкової шкіл 1920 року вступає до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-кеарамічного профілю. Далі було навчання у Київському художньому інституті, робота офорлювачем сцени у театрі. Друкуватися Багряний почав 1926 року в журналі «Глобус». Стає членом літературного об'єднання «Марс» («Майстерня революційного слова»), яке пізніше піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики, а його членів Плужника, Осьмачку, Фальківського, Івченка, Косинку, Підмогильного, Савченка, Качуру було всіляко переслідувано. У 20-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Аве Марія», написано п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1930 році побачив світ роман у віршах «Скелька», за який в тогочасному журналі «Критика» навзано «співцем куркульської ідеології»... Як згадував письменник у своїх спогадах: «У 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький українських) ухил в літературі й політиці й ув'язнений у внутрішній тюрмі ГПУ, де пробув 11 місяців у камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував у таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, у 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холодній горі...» У роки війни Іван Багряний опиняється під німецькою окупацією. Одразу іде в українське підпілля, працює в референтурі пропаганди, пише пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малює карикатуру і плакати агтаційног призначення. Одночасно Іван Багряний бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Водночас, Іван Багряний не полишає літературу працю. 1944 року він пише один із найталановитіших творів — «Звіролови», а згодом — «Тигролови»... Івана Павловича Багряного — талановитого українського письменника і активного громадсько-політичного діяча, удостоєно Державної премії України імені Тараса Шевченка 1992 року.
отрывок из произведения:
...Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смертi, спецешелон ОГПУ НКВД. Вiн один з багатьох таких ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i крiзь ще глухiший Сибiр, оповитi таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая сибiрськая нiч.
Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифрованої жаскої легенди таємничої легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тодi по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i стукають палками в залiзо чи не проломлено де?! Чи немає диверсiй?! I так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни чи не зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i порядок, рятуючись вiд того закону втечею!?
Бо ж «дєло слави, дєло чєстi», дiло їхньої «доблєстi i гєройства» довезти цей етап до призначення, до тiєї прiрви, що десь утворилася i що її вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк загатити.
I тодi ж так само вздовж ешелону пробiгає начальник етапу. Вiн вибiгає десь вiд «Й. С.» i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до вагона, чогось шукає. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них «на сорок чєлавєк iлi восемь лашадєй», i нарештi коло середнього вагона зупиняється. Вiдсапується якусь мить. А тодi, задерши голову до загратованої дiри, владно гукає в гроно мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат...
«хуже ваша оценка лучше»
...Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смертi, спецешелон ОГПУ НКВД. Вiн один з багатьох таких ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i крiзь ще глухiший Сибiр, оповитi таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая сибiрськая нiч.
