Лiтературно-критичнi статтi автор книги: Иван Франко об авторе подробно жанр книги: Классика добавлена: 26.05.2005

- «     оценка: 3 (2 чел.)     » + 1   2   3   4   5 «хуже     ваша оценка     лучше» скачать для Palm OS PDB размер: 100 Кб скачать для Pocket PC TXT размер: 58 Кб

о книге: Франко Іван Якович (народився 27.VIII 1856, с.Нагуєвичі, помер 28.V 1916, Львів) — великий український письменник, вчений, громадський і політичний діяч революційно-демократичного напрямку. Походив з сім'ї селянина-коваля. В 1875 вступив до Львівського університету. Закінчив Чернівецький університет 1891. Брав активну участь в організаційно-освітній і пропагандистській діяльності серед робітників, читав лекції з політичної економії в робітничих гуртках, виступав у робітничій газеті «Праця» («Praca»). Іван Франко — ініціатор перших українських революційно-демократичних періодичних видань («Громадський друг», «Дзвін», «Молот»). Перші вірші Франко надрукував 1874 у студентському журналі «Друг». У 2-й половині 70-80-х рр. Створив поезії високого ідейного і художнього звучання — «Гімн» («Віічний революціонер»), «Каменярі», «Товаришам з тюрми», «На суді», «Беркут», «Вольні сонети», «Тюремні сонети», що увійшли до збірки «Звершин і нихзин» (1887). Наступні збірки «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906) — класичні зразки громадсько-політичної, філософської й інтимної лірики. Визначні поеми — «Панські жарти» (1887), «Смерть Каїна» (1889), «Сурка» (1890), «Похорон» (1899), «Іван Вишенський» (1900) та ін. Поема «Мойсей» (1905) написана під впливом революції 1905-1907 в Росії.

отрывок из произведения: ...Тямлю ще дуже добре тотi блаженнi часи, коли бувало зiйдеться нас кiлькох гарячих патрiотiв-iдеалiстiв i почнемо широку бесiду про лiтературу, її високi завдання i напрями, високi iдеали, котрi вона має вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистичної форми i про вплив, який має лiтература на саму «передову» часть суспiльностi. Ми балакали голосно i гаряче, спорили про питання побiчнi та дальшi, але на головне зо всiм годилися, iменно на те, що вплив той огромний i благотворний, що iдеали тотi високi i завдання також високi. Правда, говорячи про такi високi матерiї, ми, крiм Шевченка, не здибали нiкого, кого б могли узяти за примiр (та й Шевченко — кожний чув у своїй совiстi — якось не пiдходив сюди, якось не «пасував», мов гранчасте до круглого),i для того звичайно ставили за примiр писателiв чужих — Гомера, Данте, Шекспiра, Гете,т. є. таких писателiв, про котрих знали, що вони «великi», «генiї», але не знали докладно, в чiм лежить їх великiсть, в чiм проявився їх генiй. Пiдпираючися тими великими iменами, мов щудлами*, ми плели несосвiтенну тарабарщину про лiтературу (так я думаю нинi про тi бесiди),установляли i валили «вiчнi, незмiннi естетичнi правила»,а котрий гарячiший, то спiшив i на примiрах власної композицiї доказувати правду i незмiннiсть свiжоухвалених регул. Ах, се були часи святої благонамiреностi та патрiотичних поривiв, часи молодi, коли все блискуче було золото, все римоване — поезiя, все надуте — велич i повага. То що ж,блаженнi тi часи минули, пропали! Погляди змiнилися, незмiннi i вiчнi закони естетики розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература вказалася моєму оку вже не здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в домашнiм, так сказати, уборi, за кулiсами, а її всякi iдеали, величнi завдання, артистичнi форми,все то — та що й говорити!.. Та й давнi приятелi (бодай деякi, що мiж нами лишилися) зовсiм уже не потягають балакати про «височину»,ба, коли часом зайде бесiда про лiтературу, то сейчас ставлять проти неї, мов таран-стiнолом, проклятуще «Пощо?» i починають спорити про те хiба, чи потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч i в якiм короткiм часi! Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я прочитав на початку другої сьогорiчної книжки «Лiтературної правди» статтю, мабуть, статтю програмову редакцiї (без пiдпису автора), i — чи повiрите? — побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про лiтературнi «принципи» i «iдеали». Я не стану вам говорити, якi милi споминки викликала в моїй головi тота стаття (вона притiм написана дуже гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших лiтератiв i читається дуже любо), але розповiм вам коротенько її змiст. Автор статтi (так, як i ми колись у своїх бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i вiчне правило,чи нi, догму, а iменно, що Україна i Московщина не можуть мати спiльної лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко дiйдемо) тягнеться i доказується через цiлу статтю, доказується множеством доказiв, i треба признати правду, що авторовi удається вповнi переконати кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас — зовсiм до нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), знає вже давно, що воно так є, i знає навiть, чому воно так є i так бути мусить (сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш; не шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати...

Ваше мнение будет первым.

Чтобы писать комментарии вам нужно
авторизоваться (войти) или зарегистрироваться