Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Владимир Кириллович Винниченко (1880-1951), украинский писатель (писал на украинском и русском языках), политический деятель. Председатель Генерального секретариата Центральной Рады (февраль 1917 — январь 1918), председатель Украинской директории (ноябрь 1918 — февраль 1919). В 1919 эмигрировал, в 1920 вернулся, был назначен председателем СНК УССР, в том же году вновь эмигрировал. Повести, рассказы, очерки (1902-06) о крестьянской бедноте, провинциальном захолустье. Импрессионистические романы «Хочу!» (1916), «Записки курносого Мефистофеля» (1917) о «бывших» революционерах, проповедующих своеволие. Социально-фантастический роман «Солнечная машина» (1928), роман-антиутопия «Лепрозорий» (1938), политический роман «Слово за тобой, Сталин!» (1950). Пьесы. Дневники.
отрывок из произведения:
...Уночi палало село. З неба злякано дивився вниз поблiдлий мiсяць i, ховаючись у хмари, тiкав i з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева хитались i, вiд страху наїживши голi вiти, нiби силкувалися втекти; а вiтер гасав над полум'ям, зривав з його головнi, шпурляв ними в сусiднi хати, розкидав i лютував свавiльно й безпардонно. Побiля ж полум'я бiгали, метушились маленькi, безсилi люди, ламали руки i кричали до неба, до мiсяця, до полум'я. Кричали до Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло, вiтер грався ним, мiсяць з жахом тiкав серед хмар, i не було порятунку нi вiд неба, нi вiд чорта, нi вiд людей.
Мiсяць утiк, небо посiрiло, а коли зовсiм розвиднiлось, вiтер стомився, i вогонь лiниво, байдуже, нi крихти не вважаючи на людей, наче й не їхнi хати вiн пожер, став погасати. Курiли чорнi, обгорiлi сволоки, балки; недогорiла солома курiла теж байдуже, лiниво, стомлено. А з того боку, де згорiла половина села, сходило сонце, весняне i радiсне. Наплювать йому на недогорiлi балки, на сiрi, чорнi обличчя, на дику тугу, на повислi руки маленьких людей! Воно собi умите, веселе, смiючись, плило з того боку, звiдки нiсся всю нiч вiтер, звiдки тiкали i хмари, i мiсяць.
На непогорiлих же вулицях валялись вирятованi дiжки, скринi, кочерги, свитки: мiж ними плакали й вовтузились дiти, жiнки та дiди; мов задубiлi, стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали, наче сподiваючись криком забити полум'я своїх мук, свого одчаю i туги.
Мiж ними сиротливо блукали собаки i, пiднiмаючи голови догори, жалiбно, страшно вили. Вили таким воєм, наче вже бачили страшнi постатi голоду, нужди, хвороб, якi зграєю йшли на погорiле село. На собак з ненавистю i страхом кричали, вони пiдгортали хвости i знов, одiйшовши, пiднiмали голови й вили. Прив'язанi до тинiв корови та конi ревли, тупчились; дiти дрижали з холоду i плакали; хитались i голосили жiнки...
...Уночi палало село. З неба злякано дивився вниз поблiдлий мiсяць i, ховаючись у хмари, тiкав i з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева хитались i, вiд страху наїживши голi вiти, нiби силкувалися втекти; а вiтер гасав над полум'ям, зривав з його головнi, шпурляв ними в сусiднi хати, розкидав i лютував свавiльно й безпардонно. Побiля ж полум'я бiгали, метушились маленькi, безсилi люди, ламали руки i кричали до неба, до мiсяця, до полум'я. Кричали до Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло, вiтер грався ним, мiсяць з жахом тiкав серед хмар, i не було порятунку нi вiд неба, нi вiд чорта, нi вiд людей.
