Василий Симоненко

Василь Андрійович Симоненко (псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон) — український поет і журналіст, діяч українського руху опору («шістдесятники»)..
Симоненко Василь народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
Закінчив університет (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» "а Черкаську область. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963). Зате уже в ті роки набули великої популярности самвидавні поезії Симоненка, що клали початок українському рухові опору 1930-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя сов. людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Самвидавною творчістю С., за визначенням критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію укр. літератури як визначальна постать боротьби за державну і культурну суверенність України другої пол. 20 ст. Доля літ. спадщини С. не відома. Його самвидавна поезія, на сов. Україна лише в незначній частині опублікована в зфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журн. «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в зб. вибраних поезій С. «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті С. видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964). зб. поезій «Земне тяжіння» (1964) і вибір з творчості «Поезії» (1966) та зб. новель «Вино з троянд» (1965; ці новелі також увійшли у друге вид. зб. «Берег чекань» за кордоном).
Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим промовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в дальшому, при виразній тенденції до замовчування творчості С. у цілому, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М. Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням гром. мужности поета, дістала поезія С. у самвидавній критиці (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк).
1962 року В. Симоненко разом з А. Горською та Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.